Останнім часом найбільш обширні міжнародні правові акти були спрямовані в області регулювання забруднення. Це – природний результат зростаючого розуміння державами впливу індустріального прогресу на довкілля. Разом з тим це свідоцтво міжнародного характеру проблеми: забруднення не визнає політичних кордонів, а океанські хвилі та течії, вітри та стоки рік можуть переносити забруднюючі речовини на досить далекі від місця їх викиду відстані. Більше того, на відміну від росту населення чи розробки природних ресурсів, забруднення є феноменом, прояви якого небажані у всіх аспектах.
Вищевказане зовсім не значить, що не існує жодних перешкод для встановлення міжнародного контролю за забрудненням. Не треба забувати про те, що, по суті, забруднення – це побічний продукт різноманітних видів для сучасного життя. Зокрема, будь-яким спробам досягнути в цій сфері універсального регулювання можуть протистояти вимоги економічного прогресу в світі, що розвивається. Коли суровий контроль за забрудненням розглядається як занадто велика перешкода процесу розвитку, він навряд чи може бути втіленим в життя; таке забруднення, скоріше за все, буде вважитися неминучою платою за підвищення рівня життя. І навіть в індустріальному світі, який так страждає від своїх власних відходів, економічні інтереси часто закривають турботу про довкілля.
Таким чином, для встановлення міжнародних правил по боротьбі із забрудненням недостатньо просто доказати, що якась певна діяльність призводить до забруднення; вплив на навколишнє середовище повинен бути досить серйозним, аби засумніватися в економічній доцільності такої діяльності.
До недавнього часу норми міжнародного права по боротьбі із забрудненням в основному зводились до регулювання використання рік. Абсорбційна здатність як атмосфери, так і океанів (не кажучи вже про космічний простір), якщо взагалі цьому приділялась якась увага, вважалась фактично безмежною. Але стосовно більш обмежених міжнародних водостоків забруднення часто представляє конкретну (цілком очевидну загрозу інтересам прибережних держав, і, як наслідок, згадка про забруднення стала звичною в договорах про ріки, причому у відповідності з деякими такими договорами запроваджувались постійні органи для здійснення спільної діяльності прибережних держав, скерованої на боротьбу з цим злом.
І зараз значна частина міжнародного права навколишнього середовища відноситься до забруднення рік. Проте центр ваги у питаннях міжнародного контролю за забрудненням перемістився з прісних вод на морське середовище. За декілька десятиліть “безмежний” океан, який, здавалося би, може “проковтнути” будь-які відходи людської діяльності, перетворився на забруднене море, врятувати яке можна лише ефективними заходами міжнародного співробітництва.
Забруднення інших частин довкілля Землі – суші та атмосфери – ще не стало в такій же мірі предметом міжнародного регулювання. Оскільки проблеми забруднення суші, тобто, зараження грунтів, лісів і т.д. мають головним чином місцевий, внутрідержавний характер, зрозуміло, що в цій сфері застосовуються скоріше національні, чим міжнародні зусилля. Навпаки, небезпека транскордонного зараження атмосфери широко визнана. Але в даному випадку регулювання пов’язане зі значними труднощами, перш за все з труднощами ідентифікації первинних джерел шкідливих речовин, які переносяться повітрям. Питання ускладнюється також міркуваннями, пов’язаними з державним суверенітетом, оскільки такі джерела забруднення, як правило, розміщені в межах територіальних кордонів окремих держав. В результаті міжнародне право – у вигляді існуючих норм та стандартів – зачіпає питання забруднення атмосфери порівняно незначною мірою.
Поруч з цим ці питання розглядаються різними міжнародними організаціями як в рамках системи ООН, так і поза них. Особливо важливим кроком на шляху створення міжнародного режиму запобігання забрудненню атмосфери було нещодавнє прийняття під егідою Європейської економічної комісії ООН Конвенції про забруднення повітря на великі відстані. Не слід забувати також, що класичний приклад міжнародного арбітражного процесу з приводу забруднення навколишнього середовища – Zrail Smelter – був пов’язаний саме із забрудненням повітря, і що прийняті заходи по обмеженню ядерних випробувань сприяли не лише справі роззброєння, але також і боротьбі із забрудненням, більше того, вже прийняті одні та готуються інші постанови, які стосуються попередження забруднення морського середовища з атмосфери, що свідчить про зв’язок, існуючий між забрудненням моря та забрудненням атмосфери.
Нарешті, міжнародне регулювання забруднення вийшло за межі біосфери в космічний простір. Норми, які стосуються цього питання, можна знайти в Договорі про космос (1967), який в тому числі зобов’язує сторони, які домовляються, при проведенні досліджень небесних тіл “уникати їх шкідливого забруднення” і у необхідних випадках вживати “відповідних заходів з цією метою”. Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р. також містить положення про захист навколишнього середовища (ст. VII). Хоча необхідність більш детального регулювання діяльності людини в космічному просторі не є настільки нагальною, як в межах біосфери, очевидно, в цьому напрямку повинні нарощуватись зусилля, аби космос не опинився в такому ж плачевному стані, в якому знаходиться Земля. Вже зараз кількість відходів викликає тривогу – “мертві” супутники, кинуті ракети і т.д. Це все забруднює космос, і не виключено, що може настати день, коли з’являться серйозні наміри перетворити космічний простір в місце останнього звалища земних відходів.
Все вище сказане свідчить про те, що область міжнародного регулювання довкілля обширна за масштабами та неоднорідна за характером. Вимоги, яким воно повинно відповідати, багатоликі і часто носять міждисциплінарний характер. Міжнародне право навколишнього середовища, в свою чергу, не є однорідним, містить елементи різних правових концепцій та інститутів. Що стосується лише забруднення моря, то можна виділити наступні основні типи правил: 1) матеріальні норми і стандарти, які стосуються викидів, а також проектування, конструкції, обладнання та екіпажу суден, морських коридорів та схем розподілу руху суден і т.д., які мають важливе значення для захисту морського середовища; 2) норми про співробітництво стосовно моніторингу та оцінки стану навколишнього середовища, а також планування надзвичайних заходів та надання взаємної допомоги на випадок інцидентів, які мають наслідком забруднення; 3) норми щодо юрисдикції з метою визначення компетенції різних держав – держав прапора, прибережних держав, держав порту – встановлювати правила, які стосуються захисту навколишнього середовища, забезпечувати їх виконання; 4) норми про відповідальність за збитки від забруднення. Необхідно, далі, брати до уваги такі запитання, як суверенний імунітет, врегулювання суперечок, а також функції міжнародних організацій.
Таким чином, міжнародне право навколишнього середовища можна розуміти не лише як таке, що включає норми та стандарти, які безпосередньо стосуються навколишнього середовища, але як таке, що використовує загальне поняття юрисдикції держави, міжнародної відповідальності, врегулювання суперечок і т.д. Саме концепція міжнародного права навколишнього середовища представляє очевидні методологічні труднощі: з одного боку, вона може бути схарактеризована за допомогою загального визначення, яке охоплює всі норми та правила по захисту середовища, яке оточує людину, з іншого ж боку, значна кількість таких норм запозичена із інститутів, первинно мало пов’язаних чи навіть зовсім не пов’язаних з питанням навколишнього середовища. Найпростішим розв’язанням було виключення норм останнього типу із концепції міжнародного права навколишнього середовища. Можна, звичайно, стверджувати, що норми повинні бути систематизованими скоріше у відповідності з їхнім правовим змістом, між економічними, соціальними та іншими цілями, яким кожна норма служить. Проте для практичної мети така систематизація навряд чи доцільна.
Завантажити реферат