Якийсь час головною причиною байдужості банків до надання інвестиційних кредитів можна було вважати надзвичайну привабливість вкладень у державні облігації. За період із 1995 до 1998 року обсяги позик держави на ринку цінних паперів зросли із 0,6% ВВП до 8,0% (тобто більше, ніж у 13 разів). Водночас уряд не відмовився і від прямих кредитів банківської системи. У 1995—1997 роках на частку уряду припадало 48,7—53,5% приросту обсягів кредитів (у тому числі й НБУ). Держава практично відійшла від класичних схем розміщення ОВДП, орієнтуючись передусім на кошти банківської системи, а не фізичних осіб. У 1996 році комерційними банками було викуплено 47% від загальної суми емітованих облігацій (ще 22% вони викупили для клієнтів).
Зрозуміло, в такій ситуації ефект витіснення виявлявся миттєво. Державні цінні папери давали банкам надійний і високий прибуток, чого не могли дати виробничі капіталовкладення. Почасти негативний вплив державних запозичень на кредитний ринок вдавалося зменшити завдяки допуску на ринок державних боргових зобов'язань нерезидентів. Однак ринок ОВДП таким чином було поставлено в залежність від ситуації на міжнародних фінансових ринках. Частка іноземців-покупців ОВДП у середині 1997 року перевищила 50%.
З 1998 року уряд різко зменшив обсяги запозичень на внутрішньому ринку (а зовнішні кредити просто перестали надавати), але це зовсім не привело до суттєвого збільшення обсягів інвестування за рахунок банківських кредитів. Це свідчить про те, що на шляху до такого інвестування є інші вагомі перешкоди.
Якоюсь мірою такі самі проблеми характерні й для залучення заощаджень населення на рахунки в комерційних банках. Втрата заощаджень радянських часів у Ощадному банку призвела до зниження частки цієї кредитної установи в загальному обсязі залучених банківською системою коштів населення. Конкуренцію Ощадному банку створюють передусім великі приватні банки, зокрема шляхом залучення вкладів в іноземній валюті. Про масштаби такої конкуренції можна судити, скажімо, за результатами 1998 року: порівняно з 1997 роком приріст вкладів населення у групі із 130 банків становив 72%, причому в Ощадбанку — лише 10,8%, тоді як у Першому українському банку — 2789,8, Правекс-банку — 556,6, банку "Аваль" — 631%". Громадяни дедалі більше віддають перевагу банкам зі значними активами та надійною репутацією.
Подібні тенденції можна було б вітати, якби не той факт, що розвинена мережа філій Ощадбанку лишилася практично бездіяльною (якщо брати до уваги вузьку спеціалізацію банку). А віддаленість офісів великих приватних банків від дрібних власників заощаджень не дає їм змоги залучити інвестиційні ресурси у великих масштабах. Крім того, нема відпрацьованої системи рейтингової оцінки комерційних банків, яка б допомагала навіть непрофесіоналові обирати найменш ризиковані депозити. Тим більше, що справді великих та ще й надійних українських банків не вельми багато.
Отже, банківська система України цілком дає раду завданнями забезпечення обігу будь-яких обсягів коштів учасників економічної діяльності та здійснення розрахунків між ними, її відносна слабкість порівняно з розвиненими країнами аж ніяк не є перешкодою на шляху просування інвестицій будь-яких обсягів, як внутрішніх, так і зовнішніх, — аби вони лише надходили.
Водночас слід розуміти, що та сама банківська система, переважно з незалежних від неї причин, не може служити суб'єктам економічної діяльності як основне джерело інвестиційних ресурсів. Це не свідчить про неможливість розгортання інвестиційної діяльності, а лише зайвий раз підтверджує — треба вкладати власні кошти, залучати інвестиційні кошти за допомогою цінних паперів та здійснювати вихід на міжнародні інвестиційні ринки. Але успіх такого виходу залежить уже не від стану власне банківської системи, а від багатьох інших чинників [3, C.5-12]
Висновок
Банківська система України пережила за роки незалежності бурхливий розвиток. Сьогодні вона повністю задовольняє потреби економіки у проведенні грошових розрахунків і здійснює їх практично на світовому рівні. Порівняно з 1991 роком обсяги наданих кредитів зросли в тисячі разів. Кредитування в національній валюті значно переважає кредитування в іноземній, і це свідчення того, що з виходом України з глибокої структурної кризи з'явилася упевненість у власній фінансовій системі як у виробників, так і у фінансових інститутів, які обслуговують функціонування реального сектору економіки. [3, C.5]
Проведення інвестиційних операцій – це показник високого рівня розвитку економіки. Чим вище цей рівень, тим більша кількість суб‘єктів ринку потребує послуг банків по операціям з цінними паперами, і тим ширше спектр самих цих операцій. В нашій країні в умовах становлення ринка цінних паперів поки тільки крупні організації можуть прибігати до послуг банків в інвестиційній сфері, але поступово коло подібних клієнтів буде розширюватися, чому в немалій мірі буде сприяти розвиток нових видів банківських операцій з цінними паперами [2, С. 379].
Таким чином, інвестиційні операції банків є важливим джерелом отримання ними прибутку, а також дозволяють оперативно вирішувати питання, які зв‘язані з ліквідністю банківського балансу. Отже, інвестиційна політика банків повинна бути спрямована на вирішення проблем прибутковості, ліквідності і зв‘язаних з ними задач зменшення ризику від операцій з цінними паперами, які вирішуються за допомогою політики диверсифікації [2, C. 385].
Список літератури
1. Васюренко О. В. Банківський менеджмент: посібник.–К.: Видавничий центр “Академія”, 2001.– 320с.
2. Банківський менеджмент/ під ред. д.е.н. проф. Кириченко А. А.–1998,– 464с.
3. Банківська система України в інвестиційній діяльності//Фінанси України, 2003, №5.–С. 5-12.
Завантажити реферат