- запровадження цензури.[2. 76][13]
Для формування збалансованої державної політики та ефективного проведення комплексу узгоджених заходів щодо захисту національних інтересів у політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та інших сферах створюється система забезпечення національної безпеки України.
Система забезпечення національної безпеки - це організована державою сукупність суб'єктів: державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об'єднаних цілями та завданнями щодо захисту національних інтересів, що здійснюють узгоджену діяльність у межах законодавства України.
X. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ.
Визначення Україною власного місця в Європі і світі, формування структури національних інтересів і пріоритетів у зовнішній політиці протягом п'яти років державної незалежності було складним процесом. Осмислюючи семирічний період, можна констатувати, що Україна зробила лише перші кроки у визначенні власних геополітичних і геостратегічних пріоритетів. Слід визнати, що у 1991 році багато питань, пов'язаних з вибором Україною зовнішньополітичної стратегії й визначенням власних національних інтересів у контексті сучасних геополітичних тенденцій, сприймалися громадськістю й професійними політиками поверхово, а іноді й безпідставно романтично. Цьому сприяли такі причини. Перша — відсутність досвіду планування зовнішньополітичної стратегії у професійних політиків й аналітиків. Слід підкреслити, що на момент здобуття Україною державності вона взагалі не мала таких фахівців. Друга причина - це невизначеність з базовими суспільними цінностями, які б стали підвалиною модернізації посттоталітарного суспільства. Варіанти відповідей на запитання: "Що далі робити з незалежною Україною?", які пропонувалися різними суб'єктами політичної діяльності, не приводили до суспільної згоди. І третя причина — складність і невизначеність самої геостратегічної ситуації, яка склалася після розпаду СРСР.
Аналізуючи дискусії того часу щодо зовнішньополітичних орієнтирів України, можна звести їхній зміст до двох дилем, а саме: "Захід - Росія" та "посткомуністичний консерватизм — національний романтизм". Вважалося, що досить змінити традиційну за часів перебудови політичну лексику на національну й це одразу стане гарантією отримання фінансової допомоги Заходу. Головне - це бути поза Росією: "Геть від Москви!" Де бути й з ким - це, вважалося, питання другорядні. Звідси - спроба обіграти своєрідну концепцію "геополітичного кола", згідно з якою все, що навколо України (Захід, Схід, Південь і Північ) є пріоритетами її зовнішньої політики.
"Геополітичне становище України, - зазначав Президент України Л. Д. Кучма, - вимагає економічного та політичного урівноваження наших відносин і на Заході, і на Сході. Стратегічний вибір на приєднання до європейських інтеграційних процесів жодною мірою не повинен позначитися на зусиллях щодо забезпечення інтересів України на постсоюзному просторі. У перші роки після розпаду СРСР тут багато втрачено. Але політика України на цьому напрямі поступово стає дедалі активнішою і прагматичнішою".[6. 39][14]
Український геополітичний романтизм закінчився досить швидко. Цьому сприяли дві важливі події: вирішення долі ядерної зброї в Україні та питання розширення НАТО на Схід. У 1992-1993 рр. у зв'язку з питаннями, пов'язаними з ядерним статусом України, їй вперше довелося реально зіткнутися з пошуком раціональних рішень в контексті трикутника "Захід (насамперед США)-Росія -Україна". Українське керівництво тоді відчувало тиск як з боку США, так і Росії. Києву реально загрожувала небезпека стати символом дестабілізації в Європі. Існувала реальна загроза зовнішньополітичної ізоляції України. Завдяки здоровому глузду й
умінню знайти раціональний вихід із ситуації, яка склалася, долю ядерної зброї на території України на сьогодні вирішено. Тут українська дипломатія набула позитивного досвіду, сенс якого, передусім, полягає в тому, що повторення такої унікальної ситуації, коли президенти США і Росії об'єднують свої зусилля, щоб робити прямий тиск на Україну, хочеться сподіватися, вже не буде.
Вироблення раціональної точки зору, яка б відповідала національним інтересам щодо розширення НАТО, власне, було наступним іспитом як для професійних політиків, так і для громадської думки. З точки зору інтересів національної безпеки України принципове значення має те, як і в якій формі буде вирішено питання вступу до альянсу нових учасників. Перебуваючи в геополітичному вимірі регіональною державою, Україна зацікавлена в процесах, що сприяють зміцненню регіональної безпеки, стабілізації та розширенню структур колективної безпеки в Європі. Таким чином, країни-претендентки на вступ до НАТО можуть розраховувати на моральну підтримку України. Тим часом Україна виступає за розробку оптимального механізму вступу до альянсу нових країн: по-перше, цей механізм має бути розроблений за умов, коли відсутня безпосередня загроза зовнішньої воєнної агресії; по-друге, він не повинен порушувати (хоч і досить умовного) балансу інтересів, що склався (наприклад, залишається нерозв'язаним питання про те, яким чином цей крок позначиться на безпеці нашої країни у випадку, якщо сфера відповідальності НАТО пройде периметром кордонів України); по-третє, не варто не враховувати вплив Росії. Штучне створення вакууму структур безпеки навколо Росії може спонукати її до відвертого експансіонізму у своїй зовнішній політиці.[6. 40][15]
Україна пройшла перший етап ідентифікації у зовнішньополітичній сфері. Чорно-біла схема геополітичного мислення, яка була притаманна політичній еліті та громадській думці за часів перших років незалежності, починає трансформуватися у
більш різноманітний досвід стратегічного планування політики. Україна за своїм геополітичним статусом і можливостями є типовою регіональною державою, й тому, щоб її інтереси стали реальністю в архітектоніці континентального геополітичного простору, їй треба ще раз уважно проаналізувати здобутки і проблеми перших п'яти років незалежності. Головним успіхом України на зовнішньополітичній арені є те, що вона стає впливовою в Європі державою, з нею починають рахуватися.
Не буде перебільшенням сказати, що упродовж семи років для України було й залишається актуальним питання геополітичного вибору: Європа чи Євразія? Аргументи прихильників "євразійського вектора" добре відомі: це перспективи взаємовідносин з республіками Середньої Азії та Закавказзя в рамках СНД. Можна прослідкувати трансформацію концепцій цих відносин - від беззастережної ізоляції (на перших етапах незалежності України) до усвідомлення необхідності крупно- масштабної взаємовигідної господарської кооперації (аж до відновлення СРСР, що не розглядається тут як серйозна альтернатива). Прихильники "євразійського вектора" стверджують, що, незважаючи на неструктурованість геополітичного простору у межах СНД, слід визнати - реальної альтернативи Співдружності у тому вигляді, в якому вона існує, на сьогодні поки що немає. Євразійський напрямок — це єдиний шлях експорту української продукції, яка ще не відповідає європейським стандартам, а також єдиний шлях позбавитися ролі сировинного й аграрного придатка розвинених країн.
Завантажити реферат