Окрім вказаних видів arrogatio і adoptio, ми зустрічаємо в пам'ятниках кінця республіки, що дійшли до нас, — засади імперії випадки усиновлення в заповіті, doptio testamentaria, про яку юристи нічого не говорять. Але чи було це справжнє в юридичному значенні усиновлення чи ні — це питання донині нез’ясоване.
Припинення patria potestas. Залишком старого патріархального характеру patria potestas навіть в найпізнішому римському праві є її довічність: вона припиняється нормально тільки смертю батька. Ні досягнення сином повноліття, ні підстава ним свого власного окремого будинку і господарства, не тільки не припиняють батьківської влади, але навіть не впливають на її ослаблення. Лише придбання сином відомого звання знищує її; такими званнями в язичницькому Римі було звання Нашої Dialis, а для дочки звання весталки, в пізніший імператорський час — звання консула, praefectus praetorio, praefectus urbi, magister militnm або єпископа.
Але patria potestas, як право одностороннє, може бути припинена штучним шляхом — звільненням сина самим батьком, що називається emancipatio. Форма emancipatio була також утворена за допомогою штучного застосування згаданого прищепила законів XII таблиць про триразовий продаж: батько, що бажав еманципувати сина, скоював триразову mancipatio його довіреному обличчю, а це останнє три рази відпускало його на волю. В результаті син робився persona sui juris, набував господарської самостійності, та зате втрачав всякі спадкові права по своїй сім'ї. Останнє обмеження, втім, відпало, коли спадкове право було перебудоване по засадах когнатичної спорідненості. У імператорський час і тут старі формальності були відмінені: імператор Анастасій встановив можливість emancipatio per rescriplnm principis (так зв. emancipatio Anastasiana), а Юстініан наказав взагалі, для emnncipatio заява перед судом (так наз. emancipacio Justinianea). У вигляді, нагороди за добровільну відмову від своїх батьківських прав (praemium emancipationis) батько і після emancipatio зберігає право на користування половиною майна сина.
Висновки: зв’язок із сучасністю
З найдавніших часів римська патріархальна сім’я була і залишається зразком підпорядкування, коли домовладики мав право розпорядження не тільки майном своїх підопічних, а й, навіть, їх життям. Ані в історії, ані в сучасності немає прикладів такого суворого служіння батьку та сімейним звичаям взагалі.
Однак, багато чого з положень римського права, що торкаються шлюбно-сімейних відносин, дійшло до нашого часу чи то в вигляді звичаїв, чи то в формі реального законодавства.
Скоріше за все, римське право ще довго буде служити юристам усіх країн та менталітетів прикладом чіткості викладання, раціональністю рішень та всеосяжності питань, що регламентуються.
Список використаної літератури
1. Бессонов Б. Н. Римское частное право для ВУЗов. — М.: Изд-во МГУ, 1997. — 328 с.
2. Булдаков С. В. Римское частное право: учебник для вузов. — М.:Вагриус, 1998. — 351 с.
3. Гай. Институции\\Хрестоматия по Римскому частному праву\ Н. А. Олешко и др. — М.:, 2001. -173 с.
4. Гамбаров Ю. С. Власть в римской семье\\Сборник статей по римскому праву. — М.,1989. — 401 с.
5. Дождёв Д. В. Римское частное право\под ред. В. С. Нерсесянца. — М.: Норма-ИНФРА-М, 2002. — 784 с.
6. Законы ХІІ таблиц\\ Хрестоматия по Римскому частному праву\ Н. А. Олешко и др. — М.:, 2001. -173 с.
7. Исаев А. Г. Основы римского частного права. — М.: АСТ, 2001. — 560 с.
8. Кодекс Юстиниана\\ Хрестоматия по Римскому частному праву\ Н. А. Олешко и др. — М.:, 2001. -173 с.
9. Нарский И. В. Основы римского права. — М.: Юристъ, 2001. — 254 с.
10. Оболенський В. А. Римське приватне право. — К., 1978. — 176 с
11. Орленко В. І. Основи римського права. — К.: Знання, 1999. — 122 с.
12. Підопригора О. А. Основи римського приватного права. — К.: Вентурі, 1997. — 336 с.
13. Покровский И. А. История Римского права. — Спб.: Летний сад, 1998. — 560 с.
14. Юстиниан. Дигесты\\ Хрестоматия по Римскому частному праву\ Н. А. Олешко и др. — М.:, 2001. -173 с.
15. Яковлев Е. С. Римское частное право. — Н. Новгород: Спектр-К, 2000. — 478 с.
[1] Жінка sui iuris не вважається за домовладику и тому назавжди залишається в родині для самій себе, і є єдиним та останнім членом (caput) цієї amilia ("Mulier autem familiae suae el capul et finis esl" — "Жінка же є началом і кінцем своєї родини", — D. 50,16,195,5).
[2] Термін "adoptio" вважається класиками загальним для обох видів усиновлення (Gai., 1,98 = D. 1,7,1 pr; Mod. D. 1,7,1,1).
Завантажити реферат