Правова уніфікація в міжнародному приватному праві

Інакше кажучи, норми міжнародного договору повинні бути «санкціоновані» державою для застосування їх у національній правовій системі, тобто їм повинна бути додана юридична чинність національного права. Тільки в цьому випадку вони будуть здатні регулювати відносини між суб’єктами національного права. Сприйняття міжнародно-правових норм національним правом держав - це другий етап уніфікації права. Це сугубо національна справа і здійснюється вона за допомогою національно-правових механізмів. Таким чином, уніфікація права як правотворчій процес має два етапи (дві стадії). На першій стадії створюється комплекс відповідних правових норм у формі міжнародного договору і держави беруть на себе міжнародно-правові зобов’язання забезпечити їхнє застосування. Важко переоцінити значення цієї стадії. Власне на цій стадії створюються однакові норми. Цей процес трудомісткий, складний і часто тривалий. Він супроводжується пошуками компромісних рішень з метою узгодження позицій різних держав, на які впливають не тільки особливості власних правових систем, але політичні й інші інтереси). Іноді тексти договорів узгоджуються десятиліттями. Наприклад, пройшло вже (більш 20-ти років, як Комісія міжнародного права ООН почала працювати над проектом конвенції про юрисдикційні імунітети, ця робота ще продовжується. Прийняття міжнародного договору і, відповідно міжнародно-правових зобов’язань державами, завершує першу стадію уніфікації. Тому що норми, що містяться в договорах, ще не уніфіковані норми, але призначені стати такими, тоді їх можна назвати нормами, що уніфіковані. По своїй природі - це міжнародно-правові норми, що обов’язкові тільки для держав-сторін відповідного договору. Зрозуміло, що весь процес створення правових норм, що уніфікуються, відбувається в рамках міжнародного права за допомогою властивих йому механізмів.

Друга стадія - не менш важлива. Вона зв’язана зі сприйняттям міжнародно-правових норм національним правом. У результаті в національному праві різних держав з’являються уніфіковані норми, тобто однакові, що цілком збігаються по змісту. Ці норми мають силу національного права, що включає і відповідають національно-правовій системі, а також їхнього примусового виконання. У такій якості ці норми юридично обов’язкові для всіх суб’єктів національного права, як учасників приватноправових відносин, так і правозастосовчих органів.

Сприйняття міжнародно-правових норм національним правом називається або трансформацією або національною імплементацією. Процес сприйняття забезпечується національно-правовими механізмами. У праві різних держав вони різні, але і мають багато загальних рис. В Україні правова основа цього процесу передбачена ст. 9 Конституції: « Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства». Конституція встановлює загальний принцип дії міжнародних договорів в Україні як частини національного права. Тому дане правило можна розглядати в якості загальної чи генеральної трансформаційної норми, відповідно до якого нормам міжнародних договорів, у яких бере участь Україна, чи в який буде брати участь, надається національно-правова сила. Конституційне правило конкретизується в інших законах, насамперед, в Законі України “Про міжнародні договори”, що передбачає правові процедури, в силу яких договір стає обов’язковим для України. Згода на обов’язковість договору може бути виражено або у формі закону (про ратифікацію, про приєднання), або у формі правових актів чи Президента. Ці правові акти і є тими правовими формами, в яких норми міжнародних договорів вводяться в українське національне право. Вони ж визначають місце уніфікованих норм в ієрархії українського права: якщо міжнародний договір вводиться у формі федерального закону, то його норми будуть мати юридичну силу закону, якщо договір вводиться підзаконним актом, то його норми будуть мати юридичну силу цього підзаконного акта.

Таким чином, уніфікація права має дві самостійні, але взаємозалежні стадії: перша проходить у міжнародно-правовій сфері і завершується прийняттям міжнародно-правових норм, що уніфікуються, друга проходить у національно-правовій сфері і завершується прийняттям національно-правових уніфікованих норм. Відповідно, обидві стадії передбачаються тими правовими формами, що притаманна двом правовим системам: по-перше, міжнародно-правовим договором, по-друге, національно-правовими актами (законами і підзаконними актами).

Закінчуючи розгляд питання про особливості правового механізму уніфікації права, варто підкреслити ще одну особливість сучасного процесу уніфікації. Він має яскраво виражений інституційний характер: перша стадія уніфікації переважно здійснюється в рамках міжнародних організацій. Ця риса особливо проявилася в другій половині XX в., що є відображенням загальної тенденції росту ролі міжнародних організацій.

2. Види уніфікованих норм та види уніфікації

Уніфіковані норми можна поділити за такими критеріями,

за предметом правового регулювання:

- уніфіковані матеріальні норми, зміст цієї уніфікації полягає в тому, що правовідносини регулюються безпосередньо юридичними нормами тобто нема потреби у відсиланні до права іноземної держави,

- уніфіковані процесуальні норми,

- уніфіковані колізійні норми,

- змішана уніфікація;

за характером дії поділяють:

- імперативні;

- диспозитивні.

Уніфікації бувають:

Універсальні, багатосторонні - (Наприклад, Варшавська конвенція про перевезення);

Регіональні, локальні – (Наприклад, Мінська конвенція про правову допомогу у цивільних, кримінальних і сімейних правовідносинах, 1993 року);

Двосторонні – угоди, які укладаються між двома державами з питань урегулювання правовідносин з спірних питань.

Колізійна норма, відсилає до права певної дер­жави, самостійно не врегульовує правовідносини з "іноземним елементом". Наявність матеріально-правових норм свідчить про існування поряд із колізійним матеріально-правового методу регулювання вка­заних правовідносин.

Зміст цього методу полягає в тому, що правовідносини ре­гулюються безпосередньо юридичними нормами, без відси­лання до права іноземної держави. В доктрині та практиці держав існують розходження у розумінні змісту матеріально-правового методу. Вони виникають через неоднозначність того, які саме матеріально-правові норми належать до сфери міжнародного приватного права. Так, вважається, що до скла­ду вказаної галузі права, крім колізійних, норм, належать уніфіковані матеріально-правоі норми міжнародних договорів. Скажімо, Л. А. Лунц включас до складу міжнародного приват­ного права уніфіковані матеріально-правові норми міжнарод­них угод і міжнародних звичаїв. Внутрішні матеріально-пра­вові норми, призначені для регулювання відносин з "інозем­ним елементом", вчений не вважає такими, що належать до міжнародного приватного права.[1]

На думку М. М. Богуславського, матеріально-правовими є уніфіковані та внутрішні матеріальні норми. Причому останні повинні бути спрямовані виключно на регулювання відносин із "зовнішнім елементом". Іншими словами, це спеціальне регулювання нормами в межах внутрішнього законодавства, розрахованого саме на регулювання "міжнародного фактич­ного складу".