Дидактика вищої школи та шляхи її розвитку на сучасному етапі

Польський педагог і психолог Ян Владислав Давід на основі аналізу праць Ушинського описав його ди­дактичну систему, побудовану на психологічному фунда­менті, яка функціонує без особливих змін протягом трива­лого часу. Вона включала три психічні процеси:

1) сприй­мання в умовах безпосереднього пізнання;

2) внутрішню переробку — уявлення, розуміння, узагальнення і висновки, тобто опосередковане пізнання;

3) моторну реакцію або дію: рухи, міміку, мову, письмо, вчинки.

Дидактична діяльність наповнилася компонентами, актуальними й досі.Це:

v підготовка апперцепції, а нині — актуалізація досвіду, набутого через спілкування з природою і людьми, а та­кож знань, засвоєних раніше у школі;

v подання конкретного матеріалу:

§ демонстрація предмета в цілому й окремих його час­тин,

§ розпізнавання властивостей предмета,

§ визначення міри врахування його частин та властиво­стей;

v зіставлення і множинна асоціація, а нині — системати­зація вивченого;

v узагальнення;

v застосування.

Не всі, проте, вважають, що дидактика є теорією навчання, або теорією освіти і навчання. Вже в XIX ст. О. Вільман особливо підкреслював те значення, яке має для дидактики зміст освіти, системність, тематичний обхват і його освітньо-виховне значення. Уявлення про дидактику як науку про зміст освіти відстоював З. Гессен, який у своєму творі «Структура і зміст сучасної школи» дав підзаголовок: «загальна дидактика». В даний час ці уявлення близькі західнонімецьким дидактикам, які вважають дидактику наукою про зміст освіти (В. Клафки, Е. Венігер) або наукою про категорії освіти (І. Дерболав). Деякі дидактики в Німеччині розглядають науку про зміст освіти, якій в англомовній літературі відповідає термін curriculum, разом з дидактикою як наукою про методи навчання. Таке розуміння дидактики, що відділяє процес освіти від його змісту, неприйнятне перш за все тому, що не можна вивчати дидактичний процес, його методи, засоби і організацію без урахування його змісту, так само як не можна розглядати переваги самого змісту без включення його в який-небудь процес.

Відстоюючи уявлення про єдність дидактики як науки, слід нагадати, що ця єдність обумовлена не тільки методологічними поглядами, але і багаторічною традицією, а також фактом її існування майже у всіх країнах, де дидактика розвивається вже багато років.

Кажучи про традиції, необхідно зазначити, що термін «дидактика» - грецького походження. Грецьке дієслово «didaskein» означає учити, пояснювати, доводити, а також - вчитися. Вжитий в XVII ст. В. Ратке і Коменськім в значенні віддієслівного іменника, він був прийнятий в багатьох європейських країнах, спочатку означаючи мистецтво навчання, тобто практичну діяльність, а потім науку, що поступово відособляється, про викладання-навчання. Разом з дидактикою, відомою вже як загальна дидактика, з'являється термін «конкретна (приватна) дидактика», або «методика навчання», позначаючий, як правило, дидактику якого-небудь предмету курсу.

Одночасно скрізь, де займалися дидактикою, існувала єдина дидактика, що вивчала комплекс проблем навчання, а потім і зміст освіти. Як затверджують деякі німецькі автори, вже в XVII ст. в Німеччині поняття «curriculum» ввів Д. Морхоф, але це залишилося непоміченим. Тільки в США сфера дослідження змісту освіти, звана «curriculum», стала поступово відриватися від педагогічної психології і в XX ст. набула самостійного характеру. Своєрідне віддзеркалення вона знайшла в праці Дж. Брунера «Процес освіти» (1964). Проте той же Дж. Брунер ввів поняття теорії освіти, охоплюючої проблеми як змісту, методів, так і засобів освіти. Тільки видана в 1967 р. у Німеччині брошура З. Б. Робінсона (Bildungsreform als Revision des Curriculum) послужила імпульсом для виділення разом з дидактикою нової дисципліни, що займається змістом освіти.

Скрізь, де дидактика як самостійна дисципліна не одержала розвитку, в основному в англомовних країнах і у Франції, її проблематика вже багато сторіч була підлегла іншим наукам, перш за все педагогічній психології, або виявлялася у пошуках рішень конкретних програмно-методичних і соціальних задач в області освіти.

Беручи до уваги ці зміни в розвитку дидактики, можна вважати, що вона є однією з основних педагогічних наук, а її предметом є навчання інших, незалежно від того, чи проходить воно в вищому навчальному закладі, поза ним або в буденних ситуаціях, наприклад в сім'ї, на виробництві, в суспільних організаціях або інших формах.

Оскільки викладання і навчання - це види діяльності, що є інтегрально взаємозв'язаними сторонами процесу навчання, ми можемо сказати, що дидактика є наукою про навчання, його цілі і зміст, а також про його методи, засоби і організацію.

РОЗДІЛ 2

Дидактичні принципи Яна Амоса Коменського

Ян Амос Коменській був засновником педагогіки нового часу. В його теоретичних працях з питань навчання і виховання дітей («Материнська школа», «Велика дидактика», «Новітній метод мов», «Пансофічна школа» і ін.) розглянуті всі найважливіші педагогічні проблеми. В дидактичному навчанні Коменського одне з важливих місць займає питання про загальні принципи навчання, які звичайно називають дидактичними принципами. Принципи навчання містять ті положення загальнометодичного характеру, на які спирається навчання. В педагогічній літературі розрізняють дидактичні (загальні) принципи навчання і методичні (приватні) принципи навчання.

Коменській вперше в історії дидактики не тільки вказав на необхідність керуватися принципами в навчанні, але розкрив суть цих принципів:

1) принцип свідомості і активності;

2) принцип наочності;

3) принцип поступовості і систематичності знань;

4) принцип вправ і міцного оволодіння знаннями і навиками.

2.1 Принцип свідомості і активності

Цей принцип припускає такий характер навчання, коли вчаться не пасивно, шляхом зубріння і механічних вправ, а усвідомлено, глибоко і грунтовно засвоюють знання і навики. Там, де відсутня свідомість, навчання ведеться догматично і в знанні панує формалізм.

Коменській викрив пануючий протягом багатьох сторіч догматизм і відкрив, як схоластична школа вбивала в молоді всяку творчу здатність і закривала їй шлях до прогресу.

Коменській вважав головною умовою успішного навчання збагнення суті предметів і явищ, їх розуміння тими, що вчаться: « .правильно навчати юнацтво - це не значить забивати в голови зібрану з авторів суміш слів, фраз, висловів, думок, а це значить - розкривати здатність розуміти речі, щоб саме з цієї здатності, точно з живого джерела, потекли струмочки (знання .)».

Коменській також вважав основною властивістю свідомого знання не тільки розуміння, але і використання знань на практиці: « .ти полегшиш учню засвоєння, якщо у всьому, чому б ти його не вчив, покажеш йому, яку це принести повсякденну користь в гуртожитку .».

Коменській дав цілий ряд порад про те, як здійснити свідоме навчання. Найголовніша з них є вимога: « .під час навчання юнацтва все потрібно робити якомога більш виразно, так, щоб не тільки вчитель, але і учень розумів без жодних труднощів, де він знаходиться і що він робить .».