Політична система суспільства

— легітимізація (діяльність, спрямована на узаконен­ня політичної системи, на досягнення в її межах взаєм­ної відповідності політичного життя, офіційної по-літики і правових норм);

— політична соціалізація (залучення людини до полі­тичної діяльності суспіль-ства);

— артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, які виробляють політи-ку);

— агрегування інтересів (узагальнення та впорядку­вання інтересів і потреб соціальних верств населення);

— стабілізація (забезпечення стабільності та стійкос­ті розвитку суспільної системи загалом).

Основні політичні системи сучасності. Сутність і особливості політичної системи в сучасній Україні

Функціонування політичної системи зумовлене наяв­ністю відносин з іншими політичними системами. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи. Для з'ясування того, як вони формуються, чим різняться або чим подібні, політологія типологізує (класифікує) політичні системи.

Ця практика була започаткована ще за Платона, який вирізняв монархію, аристократію та демократію. Розши­рив класифікацію форм правління Аристо-тель, запропо­нувавши шестичленну систему: монархія — тиранія, ари­стократія — олігархія, політія — демократія. Значно піз­ніше, коли політична система почала набувати структур­них рис, марксизм, спираючись на класові пріоритети, вивів типологію з соціально-економічних структур суспі­льства: рабовласниць-ка, феодальна, буржуазна й соціалі­стична системи. У сучасній західній політич-ній науці роз­різняють такі типи політичних систем: військові та гро­мадянські; консервативні й ті, що трансформуються; за­криті й відкриті (в основу покладе-но ступінь і глибину зв'язків із зовнішнім світом); завершені й незавершені (ос-новний критерій — наявність усіх складових); мікро­скопічні, макроскопічні та глобальні; традиційні й моде­рнізовані; демократичні, авторитарні й тоталітарні.

Поширеною є типологія французького політолога Ж. Блонделя, який ви-різняє п'ять типів політичних си­стем: ліберальні демократії, радикально-автори-тарні (ко­муністичні) системи, традиційні (збереження наявних со­ціальних від-носин), популістські (властиві країнам тре­тього світу), авторитарно-консерва-тивні. Американський вчений Г. Алмонд визначив чотири типи систем: англо-американську (характерні риси — прагматизм, раціона­лізм, основні цінності — свобода особистості, індивідуа­лізм, добробут, безпека); континентально-євро-пейську (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами); доіндустріальну, або частково індустрі­альну, (передбачає поєднання різних політичних куль­тур і відсутність чіткого поділу владних повноважень); тота-літарну (концентрація влади в руках бюрократич­ного апарату, монополія прав-лячої партії, заідеологізо­ваність). Дж. Коулмен поділяв політичні системи на конкурентні, напівконкурентні та авторитарні. В осно­ву типології російського вченого К. Гаджієва покладено такі ознаки: природа політичної системи, харак-тер політичного режиму (демократія, авторитаризм, тоталіта­ризм); форми дер-жавно-адміністративного устрою (уні­тарна держава, федерація, конфедерація); співвідно­шення різних гілок влади (монархія, республіка та їх різновиди.

Усі названі типології є умовними. Насправді не існує «чистого» типу політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж полі­тична система суспільства — своєрідне утворення, особ­ливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

В Україні, як і в інших пострадянських державах, пе­рехід від автори-тарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспіль-ства і соціально-право­вої держави розпочався зі створення нової політичної си­стеми.

На перших порах Україна прагнула створити соціаль­но-політичні ін-ти-туції за цивілізованим європейським зразком. Відповідно наблизилася за багатьма параметрами до професійного парламенту Верховна Рада України, запроваджено інститут президентства, змінено статус уряду, затверджено кон-цепцію судової влади. Проте відсутність системного підходу до формування політичних структур призвела до протистояння різних гілок влади, зрештою, до кризи влади загалом, яка проявилась в неефективності-владних структур, неуз-годженості та суперечливості їхніх дій, протистоянні місцевих представниць-ких і виконавчих органів, втраті авторитету влади у населення.

Такий стан значною мірою був зумовлений дефіцитом професійно підго-товлених кадрів. Більшість із політич­них лідерів виявилася нездатною до кон-структивної уп­равлінської діяльності. Кадровий голод багато в чому посилю-вався клановими принципами добору і розстановки управлінців.

Функціонування політичної системи України певною мірою поліпшилося після прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Конституції Ук-раїни.

Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демо-кратичною, соціальною, правовою дер­жавою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи дер-жавної влади та органи місцевого самоврядування. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, який через вибори виявляє свою волю владним структу­рам і контролює їх. Україна є президентсько-парламент­ською респуб-лікою. Державна влада здійснюється на за­садах її поділу на законодавчу, вико-навчу і судову. Кон­ституція визначає і гарантує самоврядування.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є пар­ламент — Верховна Рада України, конституційний склад якої — чотириста п'ятдесят народних депутатів України, обраних на основі загального, рівного і прямо­го виборчого права. Обирається вона на 4 роки, працює в режимі чергових і позачергових сесій. Організаційни­ми формами парламентської діяльності є робота коміте­тів Верховної Ради України, тимчасових спеціальних комісій, які створюються для підготовки і попереднього розгляду окремих питань, партійних фракцій у парла­менті, а також позафракційних груп.

До повноважень Верховної Ради України належать:

— внесення змін до Конституції України;

— визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

— призначення виборів Президента України;

— усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту);

— розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Про­грами діяльності Кабінету Міністрів України;

— затвердження бюджету і внесення змін до нього;

— оголошення за поданням Президента стану війни і укладення миру;

— прийняття рішення про використання Збройних Сил та інших війсь-кових формувань у разі збройної агре­сії проти України;

— надання згоди на призначення Президентом Пре­м'єр-міністра України.

Верховна Рада здійснює також інші повноваження, які відповідно до Кон-ституції України входять до її компетенції. Серед них — затвердження загаль-ної струк­тури і визначення функцій Збройних Сил, Служби Безпе­ки України, інших військових формувань, а також Міні­стерства внутрішніх справ. Вона та-кож ухвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення до інших держав підрозділів Збройних Сил України та про допуск військових формувань інших дер­жав на територію України.