Існують й інші аспекти та елементи структури громадянського суспіль-ства. У кожному разі йдеться про все те, що перебуває поза межами держави як політичного інституту, що не є державним.
Процес становлення в Україні громадянського суспільства є багатоас-пектними, динамічними й багатоманітними за їхніми конкретними виявами. Цей процес проходить у всіх сферах суспільного життя, оскільки за соціалізму осталося всеосяжне одержавлення суспільного і приватного життя, громадянське суспільство існувало лише в зародковому стані.
Економічною основою становлення громадянського суспільства в Україні є формування недержавних форм власності. Відбувається це шляхом роздер-жавлення і приватизації, які не є тотожними. Роздержавлення спрямоване на усунення монополії держави на власність, формування конкурентного ринко-вого середовища і відбувається як у межах державної власності, так і поза ни-ми. Приватизація є найбільш радикальною складовою процесу роздержавлення, сутність якої полягає у зміні державної форми власності на різновиди приват-ной. Вона передбачає придбання громадянами власність усіх або частину акцій чи паїв акціонерних та інших господарських товариств, а також підприємств, заснованих на змішаній або колективній власності.
Цілями роздержавлення і приватизації були проголошені пошук ефектив-ного власника як наслідок – підвищення ефективності виробництва, перство-рення громадян на власників засобів виробництва, становлення підприємниц-тва, ринкової економіки в цілому. Далеко не всі з проголошених цілей було досягнуто. В результаті сертифікатної приватизації, яка передбачала наділення кожного громадянина певною часткою власності, колишня державна власність фактично була зосереджена в руках незначної частини населення України – ке-рівників приватизовуваних підприємств ( котрим законодавство про приватиза-цію надає значні пільги щодо придбання акцій ), політиків та чиновників вищої та середньої ланки ( які використали наявні у них повноваження й можливості у власних інтересах ), спритних ділків і кримінальних елементів.
Не вдалося досягти й головної офіційної мети приватизації – знайти справжнього власника-господаря і завдяки йому підвищити ефективність ви-робництва. Одні новоявлені власники виявилися або фінансово неспроможними оновити виробництво, або нездатними керувати ним у ринкових умовах. Інші вигідно перепродали придбанні за безцінь підприємства або зосередилися на витискуванні з них максимальних прибутків, складаючи останні не в оновлення самого виробництва, а у власний добробут ( вілли, дорогі імпортні автомобілі, відпочинок на фешенебельних зарубіжних курортах, розваги у нічних клубах тощо ) та вивозячи за кордон.
За роки економічних перетворень в Україні було створено десятки тисяч нових, здебільшого малих і середніх, приватних підприємств. Однак їхній унесок у розвиток економіки незначний. Більш як 80% таких підприємств ведуть в основному торговельно-посередницьку діяльність, і їхня головна роль в економіці виявляється в „накручуванні” цін на товари на шляху від виробника до споживача. Що вони не без успіху роблять, нарікаючи на високі податки й викачуючи гроші у працівників бюджетної сфери, утримуваних за рахунок тих же податків.
За цих умов до державної підтримки малого й середнього бізнесу – через зниження податків, надання пільгових кредитів, спрощення бухгалтерського обліку тощо, які лунають з підприємницьких та наближених до них політичних структур, безпідставні, бо підтримувати потрібно не бізнес узагалі, не перекуп-ника, а виробника.
Торговельно-посередницька діяльність домінує й у сфері великого бізне-су. Щоправда, торгують тут не „снікерсами” чи жувальною гумкою, а нафтою, газом, електроенергією, металом, зерном тощо, а також розробляють всілякі „теми” і „схеми” з перерозподілу й використання бюджетних коштів, інозем-них кредитів, цінних паперів та ін.
Останнім часом в Україні розпочато докорінні перетворення й у сфері сільського господарства. У разі непродуманих і поспішних дій влади „народна приватизація” тут матиме такі ж наслідки, як і в промисловості та сфері послуг, ― власність на засоби виробництва, передусім на землю, в кінцевому підсумку зосередиться в руках незначної частини населення.
Першепочаткове нагромадження капіталу в Україні, як і в інших колиш-ніх радянських республіках, відбувається головним чином шляхом перероз-поділу колишньої загальнонародної власності та зосередженні її в руках незнач-ної частини населення. Дрібний капітал має, як правило, трудове походження: він добувається за рахунок різноманітних торговельних операцій і зрідка – ви-робничої діяльності.
Економічні перетворення зумовлюють відповідні зміни в соціально-кла-совій структурі українського суспільства. Суть цих змін полягає у формуванні класів дрібних, середніх і великих власників засобів виробництва. Внаслідок не виваженості й непослідовності у проведенні економічних реформ спочатку в СРСР, а потім у незалежній Україні ( бездумна лібералізація цін, „шокова тера-пія”, несправедлива приватизація, непродумана податкова і соціальна політика тощо ) процес становлення нової соціально-класової структури виявився, зокре-ма, у різкій соціальній поляризації суспільства, тобто розшаруванні його, з од-ного боку, на купку багатіїв, в руках якої зосереджуються основні засоби ви-робництва, а з другого – на решту із злиденним життєвим рівнем. У часи еконо-мічних перетворень і розбудови державності в Україні незначна частина її насе-лення зуміла казково розбагатіти, при чому не завдяки розвитку виробництва, вкладенню власного капіталу, а за рахунок перерозподілу власності, викорис-тання бюджетних коштів, наданих державі іноземних кредитів, викачування грошей із співвітчизників. Формування середнього класу, як однієї з основних цілей соціально-економічних перетворень, досягти не вдалося.
Становлення політичної сфери громадянського суспільства проявляється передусім у формуванні його політичних інститутів – політичних партій, груп інтересів, органів місцевого самоврядування, недержавних засобів масової ін-формації. Поки що ці інститути не стали засобами дієвого впливу громадянсь-кого суспільства на державу.
На сьогодні в Україні зареєстровано більш як 120 політичних партій. Однак лише кілька з них як масові об’єднання з чітко вираженою ідейно-полі-тичною орієнтацією і розгалуженою територіальною структурою відповідають своєму призначенню – бути виразниками соціальних інтересів у відносинах громадянського суспільства з державою. Абсолютна більшість партій обслуго-вують не суспільні, а вузькогрупові чи навіть персональні інтереси, наочним підтвердженням чого є наявність багатьох партій однакової ідейно політичної орієнтації, невідповідність між декларованою ідейною та фактичною соціаль-ною і політичною орієнтацією партій, побудова партій навколо лідерів, числен-ні розколи в партіях та конфлікти в їхньому керівництві. Навіть ті партії, які представленні у Верховній Раді, поки що не справляють визначального впливу не державну політику через неузгодженість дій, відсутність фракційної дисцип-ліни та відстороненість від формування уряду.
Завантажити реферат