У той же час Конституція зв'язує основні права і волі з обов'язками людини і громадянина. Сукупність основних прав, воль і обов'язків утворить конституційно-правовий статус людини і громадянина. Цей статус і є міра волі, тобто сполучення можливого і належного в поводженні кожної людини.
Розуміння відносин людини і держави як правовідносин не означає повної зарегламентованості. Для людини зміст цих правовідносин складається в одержанні захисту своїх прав (при необхідності), а для держави - в обов'язку зробити цей захист Одночасно людина і держава "з'ясовують відносини" із приводу конституційних обов'язків людини (громадянина), і тоді держава в ім'я правопорядку й у законних формах вимагає (а часом примушує) дотримувати ці обов'язки. Але за межами своїх виконаних обов'язків і в рамках охоронюваних державою прав людина залишається вільним.
Конституційні права і свободи мають специфічний набір засобів і методів свого захисту. До їхнього числа відносяться:
· конституційно-судовий механізм (конституційний суд),
· судовий захист (суди загальної юрисдикції);
· адміністративні дії органів виконавчої влади,
· законний самозахист людиною своїх прав,
· міжнародно-правовий механізм.
Тепер спробуємо розмежувати конституційні права і права людини і громадянина. Ці дві категорії прав звичайно згадуються разом, однак їхній зміст не тотожно. Права людини виникають із природного права, а права громадянина - з позитивного, хоча і ті й інші носять невід'ємний характер. Права людини є вихідними, вони притаманні всім людям від народження незалежно від того, є вони громадянами держави, у якому живуть, чи ні, а права громадянина містять у собі ті права, що закріплюються за обличчям тільки в силу його приналежності до держави (громадянство). Таким чином, кожен громадянин тієї чи іншої держави має весь комплекс прав, що відносяться до загальновизнаних прав людини плюс усіма правами громадянина, визнаними в даній державі. Тому правомірний термін "цивільні права і волі", що синтезує обидві групи прав і воль.
Права громадянина - своєрідне обмеження рівності між людьми, оскільки їх позбавляються обличчя, що живуть у країні, але не мають громадянства. Ці права звичайно припускають можливість участі в державних справах, у виборах вищих і місцевих органів державної влади, допуску у своїй країні до державної служби. Отже, обличчя, що не мають громадянства, цих прав у даній державі не мають. Така дискримінація, що допускається міжнародним співтовариством, порозумівається правомірним бажанням кожної держави надати зазначені права тільки обличчям, стійко зв'язаним з долею країни і повною мірою конституційні обов'язки. Це не означає, що обличчя без громадянства не несуть ніяких обов'язків (наприклад, дотримувати конституції, сплачувати податки й ін.).
Деякі права надаються винятково громадянам по розуміннях загальнонародних інтересів чи в силу особливостей деяких гарантій .
Обов'язок держав здійснювати співробітництво в заохоченні і розвитку поваги до прав людини й основних воль без якої-небудь дискримінації була зафіксована в Статуті Організації Об'єднаних Націй. Однак потрібна була тривала боротьба західних держав проти опору тоталітарних держав, перш ніж з'явилися великі міжнародно-правові акти в цій області. Першим з них стала Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. (СРСР і інші соціалістичні країни при голосуванні утрималися).
Загальна декларація прав людини складається з преамбули і 30 статей. У ній не робиться розходження між правами людини і правами громадянина, і усі права трактуються як приналежним усім людям. Стаття 1 говорить: "Усі люди народжуються вільними і рівними у своєму достоїнстві і правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні надходити у відношенні один одного в дусі братерства". Далі проголошуються права на життя, волю й особисту недоторканність, інші особисті права і волі, а також економічні, соціальні і культурні права, на які людина вправі претендувати як "член суспільства" (право на працю, соціальне забезпечення, утворення й ін.). Норми цього документа мають декларативний характер, а сам він не містить механізму забезпечення цих норм. Однак Декларація зіграла і продовжує відігравати важливу роль у твердженні прав людини.
У 1966 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла нові важливі акти - Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про цивільні і політичні права (ратифіковані СРСР у 1973 р.). У цих актах дається більш деталізований перелік правий людину і громадянина, а, крім того, Пактом про цивільні і політичні права передбачається створення Комітету з прав людини, відповідального за дотримання і вживання заходів по перетворенню в життя прав, визнаних у цьому Пакті. У 1984 р. аналогічний Комітет був створений по економічних, соціальних і культурних правах. Обидва пакти склали своєрідний міжнародний кодекс прав людину і громадянина, а держави-учасники взяли на себе зобов'язання прийняти необхідні законодавчі заходи для забезпечення передбачених у пактах прав і воль.
Найважливішим міжнародно-правовим актом про права людини є Європейська конвенція про захист прав людини й основних воль, прийнятий у Римі 4 листопада 1950 р. У Конвенції і зв'язаних з нею протоколах (їх у даний час нараховується одинадцять) закріплені основні права і волі, карно-процесуальні гарантії, майнові й інші права. Для охорони цих прав і воль заснований Європейський Суд по правах людини, юрисдикція якого поширюється на всі дела, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Учасниками Конвенції є члени Ради Європи, що є міжурядовою організацією, згідно ст. 3 Статуту цієї організації кожен член Ради Європи повинний визнавати принцип верховенства права і принцип, відповідно до якого всі обличчя, що знаходяться під його юрисдикцією, повинні користатися правами людини й основних воль. Членом Ради Європи може стати також будь-яка європейська держава, що розглядається як здатне і прагнуче відповідати положенням ст. 3.
Існують і інші міжнародно-правові акти про права людини: Європейська конвенція по попередженню катувань і нелюдського чи принижуючого достоїнство чи звертання покарання, Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації й ін. Серйозні документи в цій області - конвенції і рекомендації - прийняті спеціалізованою організацією ООН - Міжнародною організацією праці (МОП).
Це тим більше важливо, що міжнародно-правові акти і конституція часто закріплюють по суті однакові права не в ідентичних формулюваннях, що народжує різні тлумачення з приводу наслідків. У Конституції немає норми, рівносильної ст. 2 Пакту про економічні, соціальні і культурні права, у якій закріплене "право кожного на достатній життєвий рівень для нього самого і його родини, що включає достатнє харчування, одяг і житло, і на безупинне поліпшення умов життя". До того ж згодом міжнародне співтовариство може прийняти акти про нові права і волі, включення яких у Конституцію Росії з якихось причин буде чи затримуватися узагалі визнано недоцільним. Аналогічне питання встає в зв'язку з вступом Росії в Раду Європи - основні європейські конвенції містять високі стандарти по правах людини, що вимагає приведення у відповідність з ними внутрішнього законодавства країни. Ясно, що права людини у всіх таких випадках повинні бути захищені, і формою цього захисту виступає пряма дія міжнародно-правових актів.
Завантажити реферат