Держава гарантує право громадянина на волю й особисту недоторканність. В усіх випадках порушення цього права людина може вимагати його відновлення по суду (див. коментар до статті 46).
Частиною першої статті 22 засновані два правових інститути: 1) недоторканість особи, 2) недоторканність особистого життя. Перший інститут закріплений у статтях 21 і 22, а в статтях 23, 24, 25 Конституції.
У статті 22 право на волю зв'язано з особистою недоторканністю. Під правом особистої недоторканності варто розуміти гарантовану державою особисту безпеку і волю людини, що складає в недопущенні, припиненні і караності зазіхань на: 1) життя, здоров'я, тілесну недоторканність і полову волю (фізична недоторканність); 2) честь, достоїнство, моральну волю (моральна недоторканність); 3) нормальний плин психічних процесів (психічна недоторканність); 4) індивідуальну волю людини, що виражається в наданій йому можливості розташовувати собою, своїм вільним часом, за своїм розсудом визначати місце перебування, не знаходитися під чи спостереженням охороною (особиста безпека).
Кожний має право на недоторканність приватного життя, особисту і сімейну таємницю, захист своєї честі і доброго імені.
Кожний має право на таємницю листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних і інших повідомленні. Обмеження цього права допускається тільки на підставі судового рішення.
Приватне життя (у деяких правових і літературних джерел-особиста життя) являють собою життєдіяльність людини в особливій сфері сімейних, побутових, особистих, інтимних відносин, не підметів контролю з боку держави, громадських організацій, громадян; волю самоти, міркування, вступу в контакти з іншими чи людьми стримування від таких контактів; волю висловлень і правомірних учинків поза сферою службових відносин; таємницю житла, щоденників, інших особистих записів, переписування, інших поштових відправлень, телеграфних і інших повідомлень, змісту телефонних і інших переговорів; таємницю усиновлення; гарантовану можливість довірити свої особисті і сімейні таємниці священику, лікарю, адвокату, нотаріусу без побоювання їхнього розголошення. "Недоторканність" і "таємниця" - два поняття, що характеризують природу даного інституту.
Варто розрізняти таємниці винятково особисті (нікому не довірені) і таємниці професійні (особисті таємниці, довірені представникам різних професіям-лікарям, адвокатам, нотаріусам, священикам). Суб'єкти професійних таємниць несуть юридичну чи іншу (наприклад, релігійну) відповідальність за їхнє розголошення. Не всяка особиста таємниця є сімейної. Не усе, що людина повідомляє лікарю, адвокату, нотаріусу, є його таємницею, однак ці обличчя зобов'язані не розголошувати будь-які повідомлені їм зведення (наприклад, про обставини кримінальної справи).
Змушена необхідність розголошення особистих і сімейних таємниць, зведень про приватне життя громадян виникає в трьох основних сферах: 1) боротьби зі злочинністю; 2) захисту здоров'я громадян; 3) при оголошенні надзвичайного і воєнного стану.
Житло недоторканне. Ніхто не вправі проникати в житло проти волі проживаючих у ньому обличчя інакше як у випадках, установлених федеральним законом, чи на підставі судового рішення.
Заборона проникнення в житло означає неприпустимість не тільки входження в нього усупереч волі проживаючих у ньому обличчя, але й інших форм одержання зведень про те, що відбувається в житло. Зокрема , за загальним правилом неприпустиме використання сучасних технічних засобів для прослуховування розмов, що ведуться в житло, і візуальні спостереження за житлом. Мається на увазі неприпустимість установки в житло мікроаудіо і відеоапаратури, використання горищ, підвалів, каналів вентиляції для установки аудіо і відеоапаратури, що фіксує все відбувається в житлі, дистанційного спостереження за житлом. Такі дії можливі лише на підставі й у порядку, установленому законом. У коментарі до статті 23 Конституції були названі закони Російської Федерації, що допускають негласну оперативно-розшукову діяльність.
Кожний має право на об'єднання, включаючи право створювати професійні союзи для захисту своїх інтересів. Воля діяльності суспільних об'єднань гарантується.
Ніхто не може бути примушений до вступу в яке-небудь чи об'єднання перебуванню в ньому.
Право на об'єднання - одне з політичних прав, ціль якого забезпечити можливість участі кожного в суспільному і політичному житті, а також юридично установити створення різного роду суспільних об'єднань (підкреслимо, що на території Росії до прийняття відповідних нормативних актів норми правових актів колишнього СРСР застосовуються в частині, не суперечної Конституції, законодавству Російської Федерації).
Громадяни Російської Федерації мають право збиратися мирно, без зброї, проводити зборів, мітинги і демонстрації, ходи і пікетування.
Право проводити збори, мітинги і демонстрації, ходи і пікетування - важливий елемент правового статусу громадянина Російської Федерації. Право на проведення публічних захід-суб'єктивне право громадян, що має метою вплинути на органи державної влади для рішення питань життєдіяльності суспільства (політичних, правових, соціально-економічних, соціально-культурних і ін.). Воно є важливим елементом народовладдя, формою участі громадян у керуванні справами держави, як на загальнофедеральному рівні, так і на рівні суб'єктів Федерації і місцевого самоврядування.
Право на звертання є важливим конституційно-правовим засобом захисту прав і воль громадян. Вперше в основному законі це право було закріплено в Конституції СРСР 1977 року, а також у Конституції РСФСР 1978 року.
Дане право передбачає вільне використання людиною своїх здібностей і майна для підприємницької й інший, не забороненої законом економічної діяльності (ст. 34 Конституції РФ). У сполученні з правом приватної власності така воля підприємництва виступає як правова база ринкової економіки, що виключає монополію держави на організацію господарського життя. Ця воля розглядається як одна з основ конституційного ладу (ст. 8 Конституції).
Право на економічну діяльність включає ряд конкретних прав, що забезпечують можливість починати і вести підприємницьку діяльність. Для цього суб'єкт права на економічну діяльність може створювати підприємства під свій ризик і відповідальність, вільно вступати в договори з іншими підприємцями, здобувати і розпоряджатися власністю. Ніякий державний орган не має права диктувати підприємцю, яку продукцію він зобов'язаний робити і які повинні бути на неї ціни (якщо межі не регулюються законодавством). Підприємець сам наймає і звільняє працівників з дотриманням трудового законодавства, сам розпоряджається своїм прибутком. У волю підприємництва також входить право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, створювати союзи й об'єднання з іншими підприємцями, відкривати рахунка в банках.
У статті 35 говориться:
Кожний у праві мати майно у власності, ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як за рішенням суду. Примусове відчуження майна для державних нестатків може бути зроблено тільки за умови попереднього і рівноцінного відшкодування.
Завантажити реферат