Право приватної власності належить кожній людині і є одним з наріжних каменів свободи особи, а також - однієї з основ конституційного ладу, як це встановлено ст.8 і 9 Конституції .
Зміст права приватної власності дуже широке (розглянемо тільки основні моменти даної категорії). Власник вправі робити у відношенні свого майна будь-які дії, включаючи створення приватних підприємств, фермерських господарств і іншу економічну діяльність. Власник робить це вільно, без дозволу державних органів (що не виключає наступної реєстрації чи підприємства господарства), якщо його дії не суперечать закону й іншим правовим актам і не порушують прав і законних інтересів інших облич.
Конституція установлює дві важливі юридичні гарантії права приватної власності. По-перше, ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як за рішенням суду. Це, зокрема , означає, що державні органи не в праві, посилаючись на будь-яку недоцільність і навіть закон, позбавляти людини майна проти його волі. Власник завжди вправі звернутися в суд, доводячи неконституційність застосовуваних проти нього чи закону дій. Гарантоване ст.9 Конституції юридична рівність форм власності, рівне їхнє визнання і захист означають однакове визнання й однаковий захист усіма можливими способами будь-яких, не суперечному законодавству форм господарювання і визнаних законом майнових прав, а також неприпустимість установлення законодавством яких-небудь чи привілеїв обмежень для тих чи інших чи форм суб'єктів господарської діяльності. На відміну від раніше діяли переваг у захисті права соціалістичної власності, особливо державної, власності згідно ч.2 ст.8 Конституції права власності всіх суб'єктів (носіїв) цього права захищаються абсолютно однаково, на підставі тих самих норм матеріального права.
Окремо закріплено, а Конституції право приватної власності на землю. Воно належить тільки обличчям, що мають громадянство Російської Федерації, а також їхнім об'єднанням.
Важливо при застосуванні законодавства про федеральні землі і землі, що є власністю суб'єктів Федерації. Їхнє правове положення вже частково урегульоване такими правовими актами, як Указ Президента про федеральні фонди природних ресурсів, що повинний бути потім прийнятий у виді закону.
В особливу категорію виділяються природні ресурси, що є власністю муніципальних органів, що вправі самі розпоряджатися ними, використовувати їх, передавати у власність, користування й оренду іншим суб'єктам. При цьому суб'єкти права власності на природні ресурси можуть виступати як сам орган керування, так і від його імені громадяни і юридичні особи, у чиє володіння, чи користування оренду переданий природний ресурс.
Конституція установлює, що володіння, користування і розпорядження землею й іншими природними ресурсами здійснюється їхніми власниками вільно, якщо це не наносить збитку навколишньому середовищу і не порушує прав і законних інтересів інших облич. Є, отже, тільки два конституційних обмеження права приватної власності на землю, при дотриманні яких власник залишається вільним у своїх діях. Але ця воля дуже відносна, тому що в цій же статті Конституції говоритися, що умови і порядок користування землею визначаються на основі федерального закону .
Наступна категорія - це трудові права і волі. Ця група прав і воль включає:
· свободу праці;
· право на працю і на захист від безробіття;
· право на страйк;
· право на відпочинок;
Отже, трудові права і волі, у різних комбінаціях закріплені в більшості конституцій світу, важливі для облич найманої праці, що складають основну частину працюючого населення. Ці права поширюються на значне число іммігрантів, що знаходяться в Росії, тобто обличчя, що не мають російського громадянства. Трудові права і волі захищають людини від сваволі роботодавців, дають можливість відстоювати своє достоїнство й інтереси.
Конституція РФ закріплює волю праці, розкриваючи її як право кожного вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, вибирати рід діяльності і професію. Людина вправі як працювати, так і не працювати, не може бути і мови про залучення до адміністративної відповідальності за так називане "дармоїдство", бродяжництво (бомжі) і т.д. Людина вільна як у надходженні на постійну роботу, так і у відході з її, у переході на іншу, більш цікаву чи вигідну для нього. Воля праці реалізує через індивідуальну трудову діяльність, у занятті підприємницькою діяльністю і т.д.
Право на працю не означає чийогось обов'язку надавати роботу всім бажаючим. У ринковій економіці держава не в змозі наказувати такий обов'язок приватному чи підприємництву брати її на себе, оскільки воно вже не керує всіма підприємствами. Надходження людини на роботу в основному визначається договором з роботодавцем. Але найманий робітник вправі вимагати дотримання визначених Конституцією умов, а саме: щоб умови праці відповідали вимогам безпеки і гігієни, а винагорода за працю виплачувалося без якої б то ні було дискримінації і не нижче установленого Федеральним Законом мінімального розміру оплати праці. Отже, якщо безпека і гігієна не забезпечені і здоров'ю працівника на виробництві заподіяний шкода, то роботодавець несе за це матеріальну, а у визначених випадках і кримінальній відповідальності.
Конституція ставить за обов'язок законодавчому органу приймати закони про мінімальний розмір оплати праці, а роботодавець виплачувати винагороду за працю не нижче цього розміру. Тим самим передбачається, що за договором (колективному чи індивідуальний) розмір оплати може бути більше, що і здійснюється на практиці відповідно до ринкової ціни робочої чи сили по тарифних розрядах, установленим державними органами для установ і підприємств, що знаходяться на держбюджетному фінансуванні. Право на страйк погоджується з правом на індивідуальні і колективні трудові суперечки з використанням установлених федеральним законом способів їхнього дозволу. Страйк - це зупинка роботи працівниками для надання тиску на роботодавця з метою задоволення їхніх економічних вимог. Страйк не свідчить про бажання працівників розірвати трудовий договір. А тому неправомірна заборона страйку розглядається як форма примусової праці. Відповідно до Конституції РФ, а також з Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права право на страйк реалізується відповідно до закону. Тому закон вправі заборонити страйк у ряді галузей господарства (транспорт, суспільне обслуговування й ін.). Однак ця заборона стосується не всіх працівників галузі, а тільки тих, хто за змістом ч.3 ст.55 може нанести шкоду здоров'ю інших облич, безпеки держави і т.д. Установлювати заборону на цих підставах може тільки суд.
Право на відпочинок має кожна людина, але для тих, хто працює за трудовим договором (тобто обличчя найманої праці ), Конституція гарантує установлення федеральним законом тривалості робочого часу, вихідних і святкових днів, оплачуваного щорічної відпустки ( щорічна відпустка надається всім працівникам зі збереженням місця роботи ( посади ) і середньої заробітної плати тривалістю не менш 24 робочих днів ).
Завантажити реферат