Княжий двір мав велике значення для держави того часу, оскільки був не тільки господарською управою, але й державним органом. З літописів відомо, що очолював двір дворецький, згадувалися також печатники (канцер) та покладник (спальник); княже господарство вели ключники і тіуни. Інколи вони виконували функції княжіх суддів та намісників.
З розквитом держави князь більше не міг особисто виконувати усі функції адміністративної та військової влади, тому мусив спиратися на допомогу призначених військових начальників, адміністраторів і суддів. Тепер для походів і оборони княжої дружини було замало, постала потреба у створенні народного війська. На чолі народного ополчення став так званий тисяцький, який з виборного начальника надалі призначався князем. Тисяцький часто мав титул воєводи і був начальником певної військової округи. Тисяча поділялася на сотні і десятки, які очолювали соцьки й десяцьки.
Княжа дружина й урядовці Київської Русі складали невелику кількість населення. Основну ж масу становила так звана земська людність, громада у широкому розумінні цього слова. До її верхівки входили земськи бояри, родова аристократія.
Решта людності розпадалася на родових міщан і селянство. Міщани, прості люди, або “граждане”, у правовому і політичному відношеннях були рівноправні з боярами, брали участь у вічах. Але різниця в економічному відношенні була дуже помітною. Заможні бояри експлуатували бідне міщанство, дрібних торговців та ремісників, що призводило до протистояння між ними і навіть до повстань, наприклад у 1068 р. та 1113 р.
Селяни називалися смердами. Це були вільні хлібороби, що жили на власних дворах. Але поруч з вільними селянами-смердами у Київській Русі існувала категорія безземельних і залежних селян, яких називали закупами. Хоча юридично вони були вільними, але, не маючи власного господарства і обробляючи чужу землю за певну частину врожаю, вони могли легко втратити свободу, потрапивши у залежність до тих, у кого позичали знаряддя праці або продукти.
Крім цього, існували ще невільні люди – холопи, або раби. Основним джерелом рабства була війна, але можна було стати холопом, не сплативши боргів або одружившись з невільницею. Холопа купували чи продавали, він не мав жодних прав.
Певні зміни в суспільно-політичний лад Київської русі принесла християнська релігія. Статус державної релігії християнству надав князь Володимир Великий, здійснивши 988 р. хрещення в Києві, а потім у всій державі.
На рішення князя Володимира охрестити Русь, поряд з особистими мотивами, вплинули також політичні мотиви: бо лише з визнанням християнства можна було досягти визнання у Європі, яка на той час вже була християнською і зневажливо ставилася до язицьких держав. Крім того, враховуючи внутрішньополітичний фактор, християнство як державна релігія зміцнювала єдність держави та підіймало авторитет князя. Володимир також розумів культурне значення нової релігії, що приносила з собою вищу цивілізацію та нові звичаї.
Із введенням християнства з¢явилися верстви людей церковних. Це не тільки саме духовенство та прислужники церковних, а й усі так звані задушні люди, записані на церкву за помін душі, люди безпритульні, каліки, старці, що шукали у церкві опеки та захисту.
Характерною рисою державності Київської Русі була наявність власного законодавства. Воно існувало ще за часів Олега: у договорі з греками 911 р. уже містилися згадки про приписи руського закону. За князювання Ярослава з¢явився перший кодекс – “Руська правда”, який доповнили новими законами сини Ярослава, Володимир Мономах та інші князі.
Треба також зазначити, що на формування законодавства Київської Русі значною мірою вплинуло іноземне право, насамперед візантійське, принесене разом із введенням християнства.
2. Джерела права Київської Русі
Джерела походження права різноманітні; по-перше, слід відмітити, що існує загальна категорія – звичаєве право. Воно має історично-еволюційний генезіс, адже, виникло воно як результат возведення державою до рангу обов¢язкового виконання певних звичаїв, що склалися у процесі спілкування людей, увійшли у свідомість та побут суспільства в цілому або групи людей. Звичай став основним засобом регулювання біхевіористичних проявів у первісній громаді, а поява держави стимулювала розшарення суспільства і допомогала панівним класам пристосовувати деякі звичаї до своїх інтересів, санкціонувала та забезпечувала використання цих звичаїв примусовою силою держави. На звичаєвому праві грунтуються правові системи рабовласницьких та феодальних держав. Норми звичаєвого права Київської Русі доповнювалися князівськими постановами, а також практикою судових вироків.
У Київський державі, як вже зазначалося вище, законодавство вперше з¢явилося з Х ст. Особливе значення мають статути князів Володимира Великого та Ярослава, які внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне та кримінальне право. Згадана також вище “Руська правда” має важливе значення не тільки як видатна пам¢ятка законодавства, але і як джерело пізнання розвитку державної організації та господарства.
Всього “Руська правда” мала чотири редакції. В історичній науці доси існують суперечки стосовно міста і часу її походження, та авторства; однак більшисть сучасних дослідників поєднують “Руську правду” з ім¢ям князя Ярослава Мудрого. Зараз відомо 106 списків “Руської правди”, складених у XIII-XVII ст., які прийнято поділяти на три редакції – Коротку, Розширену та Скорочену.
Первісний, найкоротший, текст “Руської правди”, який також зветься “Правдою Ярослава”, не дійшов до нашого часу, але вважають, він був складений десь у 30-х роках ХІ ст. Норми цієї найдавнішої “Правди” відображають суспільні відносини ранньофеодального періоду. Зберігається, хоч і зі значними обмеженнями, інститут помсти. Предметом правового захисту є переважно життя, тілесна недоторканість і честь дружинної знаті та її військового спорядження, челядь. Відсутні норми, спрямовані на захист феодального землеволодіння.
У Коротку редакцію входять “Правда Ярославичів”, “Покону вірного” та “Статуту мостникам”. “Правду Ярославичів” складено у 50-60-х роках ХІ ст. синами Ярослава Мудрого. В ній вже чітко визначено феодальну сутність регульованих нею суспільних відносин. Майже всі норми спрямовані на захист князівського феодального маєтку, земельної власності князя тощо. Тут чітко виражено специфіку феодального права як права-привилею, тобто, неоднакового підходу до захисту інтересів різних соціальних гшруп. Панівні класи забезпечувалися правовою охороною значно краще, ніж інші верстви населення. Так, за вбивство селянина чи холопа сплачувався штраф у 5 гривень, а за князівського дружинника – 80.
Щодо чіткого періоду написання Розширеної редакції, яка являє собою перероблені та доповнені норми Короткої редакції (додалися частини “Суд Ярослава Володимировича” та “Статут Володимира Мономаха”), тут також існує декілька версій в сучасних історичних колах. Розширена редакція всебічно задовольняла інтереси феодалів, захищала їхню власність на землю, закріплювала безправ¢я холопів, які перетворювалися на кріпаків, визначала обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально-залежного населення.
Завантажити реферат