Скорочену редакцію “Руської правди” прийнято вважати найпізнішою, створену на основі Розширеної у XV чи навіть у XVІІ ст.
Також необхідно зазначити найважливу роль, яку відіграв у формування державності та законоствоернні Володимир Мономах. Він прийняв низку дуже важливих соціально-економічних законів для держави. Наприклад, закон про холопів, котрий передбачав три випадки, коли людина становилася холопом, але забороняв віддавати в холопи за борги. Він відмінив введений Ярославом принцип сеньйорату, згідно з яким право спадкування переходило до найстаршого з синів, а молодші втрачали усі права на власність батька. Також було встановлено юридичну рівноправність між заміжньою жінкою та чоловіком, підвищено роль княжого суду. Важливим політичним документом стало укладене Володимиром “Поучення дітям”, в якому викладено поради до управління державою.
Не можна обійти й той історичний факт, що на розвиток правової системи Київської держави значною мірою вплинуло запровадження християнства. Церква почала застосовувати різноманітні норми канонічного права, передусім візантійського, яке виникло на основі римського рабовласницького права, пристосованого до потреб феодального розвитку. Найдавнішими пам¢ятками церковного права були церковні статути князя Володимира Святославича про десятини та церковних людей, та князя Ярослава Володимировича про церковні суди. В основі цих статутів лежать установлення відповідно Володимира та Ярослава, де визначалися форми і розміри матеріального забезпечення церкви та межі юрисдікції стосовно столічної київської митрополії. Ця обставина, а також те, що законодавцями у статутах були великі київські князі, а у створенні Статуту князя Ярослава приймав участь київський митрополіт Іларіон, зумовило чинність цих документів на теріторії всієї Русі. Водночас до їх текстів вносилися нові норми, що відображали зміни у взаємовідносинах світської та церковної влади в окремих князівствах у процесі розвитку феодальних відносин, еволюції державного ладу і самій церковній організації.
Церковні статути дають змогу визначити становище християнської церкви у державі. Вони закріплювали привілеї служителів церкви на десятину – десяту частину доходів, що залежне населення сплачувало церкві. Спочатку вона встановлювалася для спорудження й утримання Десятинної церкви, яка була першою у Києві кам¢яною церковю, побудованою у 989-996 р.р., а пізніше набула характеру повсюдного феодального податку, який збирали церковні установи.
3. Право Київської Русі
Система норм цивільного права у Київській Русі була достатньо розвиненою. До речі, інколи дослідники давньоруського права називають “Руську правду” “кодексом торгівельного права”, оскільки в ній приділялося багато уваги економічним відносинам.
1) Право власності
У статтях “Руської правди” йшлося про встановлення права власності не тільки на землю й угіддя, але й на рухоме майно – худобу, знаряддя праці тощо (в цьому відчутний вплив римського права, де існували такі ж принципи). Право власності відрізнялося від права володіння, пердбачався порядок відібрання власником виявленого ним свого майна, що знаходилось у володінні іншої особи (аналогічно віндікаційному позову в римському праві): власник обгрунтовував неправомірне володіння, вимагаюче не тільки повернення свого майна, але ще й компенсації за користування ним.
“Руська правда” охорняла приватну власність. Так, знищення знаку власності на бортних деревах каралося штрафом у сумі 12 гривень. Великий штраф означав передусім захист самого принципу приватної власності. Посилення захисту феодальної власності на землю було закріплене вже у Короткій редакції “Руської правди”.
Феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її набуття спочатку вважалася займанщина – освоєння вільних земель холопами і залежними селянами. Відтак головним способом набуття землі стало пряме захоплення її у сусідських общин. Князі роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам. Чим пізніша редакція “Руської правди”, тм більше у ній даних про розвиток феодальної вотчини, яка включала до себе палаци власника, житло його слуг, приміщення для челяді та залежних селян, господарські будівлі.
2) Зобов¢язальне право
В правовій системі Київської Русі фігурували такі види договорів: договір купівлі-продажу, договір позики, договір зберігання речей (поклажа), договір про наймання тощо. Найбільш повно був врегульований договір позики. Значною мірою це сталося внаслідок повстання низів київського суспільства проти лихварів, яке трапилося у 1113 р. Тоді бояри покликали Володимира Мономаха до розробки заходів, які були б спрямовані на впорядкування відсотків стосовно боргів. Циє право дещо обмежило свавілля лихварів. Стягення відсотків було обмежене двома роками, після чого поверненню підлягала тільки взята сума. Якщо ж позикодавець уже встиг отримати високі відсотки за три роки (це становило 150% боргу), то він втрачав право на повернення боргу. Об¢єктом позики були не тільки гроші, а й продукти харчування, побутові речі, знаряддя праці тощо.
Переважав простий порядок укладання договорів – усна форма із застосуванням деяких символічних дій – рукостискання, зв¢язування рук та ін. Іноді вимагалося свідчення. Є певні відомості й про зародження письмової форми укладання договору про нерухомість.
3) Спадкове право
Спадкове право характеризувалося відверто класовим підходом законодавця. Так, у бояр і дружинників спадкувати могли і сини, і дочки, а у смердів при відсутності синів майно вважалося вимороченим і переходило до князя.
Тривалий час залишалося спірним питання про існування у Київській Русі спадкування за заповітом. Однак, як свідчать законодавство та практика, воно існувало насправді. При спадкуванні за законом, тобто без заповіту, перевагу мали сини померлого. При їх наявності дочки не отримували нічого. На спадкоємців покладався тільки обов¢язок видати заміж сестер. Спадковість поділялася, очевидно, порівно, але молодший син мав перевагу – він отримував двір батька. Незаконні діти спадкових прав не мали, але якщо їх мати була рабинею, то вони разом з нею отримували волю.
4) Шлюбно-сімейне право
До прийняття християнства шлюбно-сімейні відносини регулювалися звичаєвим правом, яке довго зберігалося і після прийняття християнства. Існували викрадення наречених, багатоженство, наложництво. З прийняттям християнства з Візантії прийшли нові принципи сімейного права: моногамія, затрудненість розлучення, безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за позашлюбні зв¢язки.
За візантійським правом існував низький шлюбний поріг: 12-13 років для нареченої та 14-15 для нареченого, обов¢язково було отримати згоду батьків і саміх наречених, не допускалося близьке крівне споріднення. Не допускався третій шлюб. Розірванням шлюбу займалася церква, яка практично ніколи не давала дозволу на розлучення.
Завантажити реферат