Філософія, її людські виміри і сенс

Досвід понад двох із половиною тисяч років історії філософської думки, як і досвід розвитку філософії в XX столітті, переконує в тому, що в філософії визначився ряд постійних, "інваріантних" функцій, які дають ключ до розуміння основних вимірів філософського пізнання, або ширше, – до осягнення природи, суспільства й людини. Саме знання цих функцій і вимірів дає змогу розкрити механізм виникнен­ня і розв'язання філософських проблем. До таких функцій і вимірів належать світоглядна, онтологічна, гносеологічна, методологічна, ціннісна та праксеологічна функції.

Питання про функції філософії тісно пов'язане з питанням про предмет філософії. Історично поняття предмета філософії змінюва­лось і має як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. До об'єктивних причин слід віднести стан, рівень накопичених конкретних і філо­софських знань про навколишній світ (природу, людину, суспільст­во), про духовні, в першу чергу пізнавальні особливості, можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому. До суб'єктивних причин відносяться своєрідність насамперед форми осягнення предмета філософії тим чи іншим філософом, філософською школою або те­чією. Справа в тому, що зміст і форма тієї чи іншої концепції предме­та філософії далеко не завжди збігаються. Вони залежать від історико-філософської рефлексії виявлення реального, об'єктивного змісту тієї чи іншої концепції предмета філософії, певної інтерпретації в нових історичних умовах.

Історично першою теоретичною концепцією предмета філософії була давньогрецька, яку в систематизованій формі сформулював Аристотель як "першу філософію". "Перша філософія" в своєму предмет­ному визначенні – це вчення про "перші роди сущого" і своєрідна "наука" про надчуттєві принципи буття. Метафізика Аристотеля – одна з перших спроб самовизначення філо­софії у зіставленні з першими кроками становлення конкретного знання

На відміну від Аристотеля, для предметного визначення метафізи­ки, для якої було характерне розуміння буття як дійсного космосу, в середньовічній філософії предмет метафізики розуміється інакше. Предметом метафізики як раціонального, понятійного знання, згідно з Фомою Аквінським, в кінцевому рахунку є Бог. Правда, пристосо­вуючи і переосмислюючи філософські ідеї Аристотеля до католицько-християнської релігії, Фома фактично саму метафізику як філософію прирікає бути служанкою теології.

Радикальні зміни у визначенні предмета філософії почались під впливом становлення дійсно наукового знання та соціальних проце­сів розвитку буржуазного суспільства, яке прийшло на зміну феодаль­ному. Наприкінці XVI – початку XVII ст. виникає експериментальне природознавство і починається процес відпочкування від філософії конкретних наук – спочатку механіки земних та небесних тіл, астро­номії та математики, потім фізики, хімії, біології тощо. У визначенні предмета філософії виникає нова проблема – місце філософії в системі конкретних наук, співвідношення предметів конкретних наук та предмета філософії. В процесі розв'язування цієї проблеми вияви­лись дві протилежні тенденції: одна, позитивістська, – нігілістична щодо філософії і її права взагалі мати свій предмет; друга, згідно з якою предмет філософії або включає як свій суттєвий елемент натур­філософію – особливе філософське вчення про природу, або як мета­фізика – умоглядна, спекулятивна філософія, не спираючись на узагальнення конкретних наук, в рамках свого предмета задає, окреслює предмети конкретних наук (Декарт, Лейбніц).

Лише в XIX ст. вдається принципово визначити специфіку пред­метів конкретних наук та філософії. Це було зумовлено якісними змі­нами в самих конкретних науках, а також у методології як філософії, гак і конкретних наук. Виникають механічна теорія теплоти, фізична хімія, геохімія тощо, які заповнюють "розриви" між окремими наука­ми. Наука синтетичне зв'язує в єдину систему якісно різні галузі знань. Це був хоча й об'єктивний, але не стихійний процес. На його адек­ватне осмислення великий вплив мав діалектичний метод філософії, який спочатку в рамках німецької класичної філософії розробив Гегель, а потім матеріалістично обґрунтували К.Маркс та Ф.Енгельс.

Наприкінці XX ст. виявились аж ніяк не суб'єктивні труднощі пошуку критеріїв оцінки особливостей взаємодії філософії і науки. А від наслідків цих пошуків залежить характер відповіді на питання, що. таке філософія сьогодні, що таке її предмет? Ці критерії є сьогодні нетривіальні, самоочевидні для будь-якого серйозного філософського вчення; вони не статичні, мінливі. Якщо питання про статус філософії Кант намагався вирішити шляхом по­шуку метафізичних апріорних синтетичних суджень і, не знайшовши їх, наділив філософію регулятивною функцією відносно наук, моралі і т. д., то сьогодні проблемне поле пошуку рішення і ширше, і склад­ніше, ніж за часів Канта, Гегеля, Енгельса. При чому не тільки через величезний масив якісно різноманітних наук, в тому числі міждис­циплінарних (фізична хімія, космічна біологія і т.п.), а й у зв'язку з стрімкою динамікою революційних змін у науці і філософії. Адже якщо раніше логіка в пошуках збагачення свого змісту звер­талась до евристичних джерел математичних наук, то сьогодні вона все більше спирається на таке джерело, як повсякденна мова в таких її проявах: засіб комунікації, втілення модальностсй (необхідностей, випадковостей тощо), не кажучи вже про форми вираження не нау­кового,: а повсякденного знання. В сьогоднішній науці і філософії виникла потреба уточнення критеріїв порівняння дослідницьких про­грам, математичного апарату теорій тощо. А з цим пов'язана актуаль­ність питань про види філософського знання, про типологію зв'язків науки і філософії, про її вплив на наукову діяльність: чи стоїть філо­софія "над" звичайним знанням і наукою як їхній теоретичний ком­пас, чи входить "в" них як суттєвий або випадковий їхній компонент, нарешті, чи закладена вона "під" науку, а в деяких випадках і під звичайне знання як важливий системоорганізуючий елемент науко­вої, пізнавальної діяльності та звичайного знання? Все це не рито­ричні запитання.

Зваживши на наведені вище факти й аргументи, а також на згада­ні раніше міркування про зростаючу актуальність наукової і філософ­ської проблеми природи людини, можна зробити визначення: предмет філософії – найбільш загальні закони розвитку природи, людського суспільства, мислення, всієї духовної культури. У межах цілісної структури філософії основні функції філософії взаємопов'язані і взаємно детермінують одна одну.

Розглянемо спочатку взаємний зв’язок світоглядної і онтологічної функцій філософії. Онтологія (від грецького ontos – суще) – вчення про Буття, його сутність, форми, фундаментальні принципи та кате­горії. Термін онтологія введений в 1613 р. Гоклініусом. Але ще в ан­тичній філософії були розроблені різні варіанти онтології. Давньо­грецький філософ Парменід протиставив обманливій, з його точки зору, видимості і мінливості чуттєво сприйманих конкретних пред­метів і процесів світу онтологічне вчення про дійсне, незмінне, неру­хоме Буття. Інші давньогрецькі філософи поставили перед собою мету виявити якісно визначені начала Буття. У Фалеса це була вода, у Анаксімсна – повітря, у Анаксімандра – "алейрон", у Демокріта – ато­ми. А у Платона – сукупність "ідей", котрі розуміються як осягнені розумом форми і сутності. Однією із суттєвих категорій, за допомо­гою якої намагалися виразити онтологічне розуміння світу, була ка­тегорія субстанції. Субстанцію розуміли як загальну чи то матеріальну, чи то ідеальну основу явищ світу. Поряд із категорією "субстанція", част­ково збігаючись за змістом із нею, в онтології вживаються категорії "природа" і "матерія".