Філософія, її людські виміри і сенс

Суттєвою функцією філософського знання є методологічна. Для розуміння цієї функції необхідно чітко уяснити як спільні риси, так і відмінності таких понять, як метод та методологія. Метод – спосіб організації прак­тичного і теоретичного освоєння дійсності, який обумовлено законо­мірностями відповідного об'єкта, сукупність правил, прийомів пізнання і перетворення дійсності. Методологія (від гр. methodos – шлях до­слідження, пізнання та гр. logos – вчення, тобто вчення про метод: 1) вчення про методи пізнання та перетворення дійсності; 2) сукуп­ність прийомів дослідження, які застосовуються в певній галузі знань.

Становлення методології як зрілого і всебічного вчення про прин­ципи, методи і прийоми пізнання відбулось у філософії Нового часу в XVII-XVIII ст. в зв'язку з бурхливим розвитком науки. Відтоді роз­робка наукової методології стає центром теоретичної думки. Ф. Бекон обґрунтовує метод індукції, Р. Декарт, Б. Спіноза та Г.В. Лейбніц – метод дедукції. При цьому слід мати на увазі, що сучасна класифіка­ція методів і прийомів пізнання враховує як своєрідність, так і зв'язок різних методів: конкретних наук, загальнонаукових, емпіричного пі­знання, загальнофілософських.

Як загальнофілософські методи діалектик та метафізик були запо­чатковані ще в античності, інші методи запропоновані пізніше. Діа­лектика – це філософський метод, за яким Всесвіт і різні його сфери розвиваються шляхом якісних змін, боротьби протилежних сил, сто­рін на основі універсального зв'язку всіх явищ, об'єктів, процесів, а метафізика — це метод, протилежний діалектиці. Щодо загальнонау­кових методів, то до них належать аналіз та синтез, індукція та дедук­ція, моделювання та ін., а також прийоми дослідження: гіпотеза, ідеа­лізація, формалізація тощо. В фізиці ще І. Ньютоном було запропоно­вано метод принципів. Звичайно, загальнофілософська методологія пов'язана не тільки з філософським осмисленням специфіки і зв'язку вказаних вище методів, а й з обґрунтуванням на цій основі різних типів філософської методології.

І, нарешті, однією з функцій філософії є аксіологічна функція. Аксіологія – вчення про цінності, філософська теорія загальнозначущих принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої діяль­ності, характер їхніх вчинків. Цінності як філософська категорія ві­дображають певні аспекти, сторони явищ дійсності, пов'язані з соці­альною і культурною діяльністю людини і суспільства. Розрізняються предметні і суб'єктні цінності. Об'єктами ціннісного відношення є і природа, і окрема людина, і суспільство, і духовна сфера людини та суспільства. Оцінка одного й того ж явища, наприклад руйнування будинку, житла чи то внаслідок землетрусу, чи то під час війни, може збігатися, а може відрізнятися у тих людей, у тих суспільств, у яких не домінують загальнолюдські цінності поваги до рівних прав усіх лю­дей, народів, націй на життя, свободу совісті, честі та гідності людей і націй! Але завжди оцінка буде або позитивна, або негативна. В яких би категоріях ця оцінка не проводилася, – "істина і заблудження", "добро і зло", "краса і огидність" тощо – завжди її основою є суб'єктні цінності.

Сукупність ціннісних орієнтацій людини – своєрідний маяк сві­домості, котрий в разі прийняття загальнолюдських цінностей освіт­лює шлях до гуманістичних ідеалів, які не просто виробило, а ви­страждало людство в процесі розв'язання проблем і суперечностей минулих і сучасних цивілізацій та культур. Сьогодні перед людством нагально постала проблема його виживання, вибору шляхів у май­бутнє. І цінність філософії в цих пошуках полягає не в тому, що вона має готові відповіді на гострі проблеми сучасності, а в тому, що, уза­гальнюючи практичний, інтелектуальний і, ширше, духовний досвід людства, як справжня мудрість поколінь, з одного боку, застерігає ("не переступіть межі загальнолюдських цінностей, бо це шляху ні­куди"), а з іншого – пропонує ("тільки спираючись на накопичений віками позитивний світоглядний, пізнавальний, методологічний та інший арсенал можна його збагатити, щоб вирішити нові пробле­ми"). І так буде завжди, доки існує людство.

3 Цінність філософії для особи і суспільства

Фундаментальна роль належить філософії у розвитку і обґрунтуванні культури людства. У теоретичному плані культуроохоронна та культуротворча роль філософії полягає у розробці онтології культури, у відповіді на питання: що у бутті матеріальної та духовної культури належить до справжніх, а не ілюзорних людських цінностей. Успіш­ний пошук конструктивної відповіді – передумова збереження нор­мального культурного середовища. Продуктивна місія філософії, її соціальна цінність полягає насамперед у її антропологічному призна­ченні: допомогти людині ствердитися у світі не лише як свідомій, а й високоморальній, емоційно чуйній, розумній істоті.

У добу загострення глобальних проблем філософія покликана про­аналізувати допустимі межі "інструментального" ставлення до світу та альтернативні шляхи прогресу, розвитку цивілізації. Нині, на межі тисячоліть, немає нічого актуальнішого, ніж збереження життя на Землі, запобігання глобальній катастрофі людства. Сучасна філосо­фія не може абстрагуватися від можливого апокаліпсису, має бути філософією життя, і в цьому полягає ЇЇ покликання. Хоч зв'язок філо­софії з політикою, навіть філософське осмислення політики, не да­ють ніяких підстав для того, щоб змішувати, ототожнювати пі якісно різні форми суспільної свідомості. Як теоретична форма суспільної та індивідуальної свідомості філософія осмислює стратегічні шляхи за­гальнолюдського існування і містить у собі заряд гуманістичної дальнодії. Філософія має сенс не замикатися в "національних" межах, рамках, а долати еклектичність і створювати фундаментальні філо­софські праці та нові; парадигми наукового пізнання й суспільного поступу. Серед повчальних уроків цінностей філософії чільне місце посідає і урок з німецькою класичною філософією.

Свого часу німецька класична філософія подолала зведення філо­софії до теорії пізнання, до логіки та методології науки і вийшла на рівень розуміння філософії як інтегрального духовного феномена, як самосвідомості всієї культури, а не лише науки. В той же час німецькі класики не створювали філософію заради філософії, а підкреслювали її слугову роль у суспільному та особистому житті. У Канта, напри­клад, теоретична свідомість (розум), підпорядкована практичній, тобто моральній; у Шеллінга – естетичній; у Гегеля – осягненню епохи ("філософія є у думках схоплена доба"); у Фейербаха – антропології. Зазначені аспекти підкреслювали, що завдання філософії полягає в духовно-практичному осягненні людиною світу, утвердженні гума­ністичних цілей.

Важливо наголосити, що в індивідуальному аспекті цінність філо­софії – у пробудженні творчого, конструктивного осмислення люди­ною самої себе, світу, суспільної практики та витоків суспільного поступу в майбутньому, пробудження до свідомого світосприйняття, у потрясінні свідомості. Потрясіння – пролог до пробудження духу, до самостійного духовного життя особи, до самосвідомості. У ньому випадку очевидне, те, до чого звикли, перетворюється у проблему, в сумніви, а звідси починається внутрішній діалог людини з самою со­бою, народжується процес філософствування. Якщо у людини немає пориву до нових горизонтів своєї свідомості, самоусвідомлення бут­тя, картини світу, то без цього фактично немає філософії, і навчити її не можна. Свого часу Кант писав у трактаті "Про педагогіку": "Вза­галі не можна назвати філософом того, хто не може філософствувати. Філософствувати можна навчитись лише завдяки самостійному за­стосуванню розуму". Душа філософії – рефлексія як принцип людсь­кого мислення, що спрямовує його на осмислення і усвідомлення власних форм та посилань. Без цього вона перетворюється у звичай­не знання про щось, але тільки не про себе. Роздуми ж є переосмис­ленням, тобто перетворенням знань у проблему, яка засвідчує межі знання, досвіду, вміння та виявляє нове незнання. А тому філософія цілком вільна від самовдоволення; вона є втіленням скромності та самокритики.