Філософія, її людські виміри і сенс

У філософії Нового часу, яка значною мірою порвала із середньо­вічною традицією ототожнення абсолютного Буття з Богом, субстан­ція розуміється далеко не однозначно: або як матеріальна за своєю природою (Спіноза). або як співіснування незалежних одна від одної матеріальної і духовної субстанцій (Декарт), або як множинність духов­них, ідеальних, різноякісних сутностей, своєрідних "духовних ато­мів" – монад (Лейбніц). Природно, що вже характер проблематики онтології передбачав постановку і розв'язання такої філософської про­блеми, як "основне питання філософії". Чи є першоосновою світу Буття природне, матеріальне, фізичне начало, а дух, Свідомість, пси­хічно породжені і їх основний зміст визначається природними чинниками чи навпаки? Щодо відповідей на це питання у філософії ви­окремлюють моністичні, дуалістичні та плю­ралістичні філософські теорії. За такого підходу філософська теорія Спінози була виразом матеріалістичного монізму, у Декарта – дуаліз­му, у Лейбніца – плюралістичного ідеалізму. Виразом моністичного ідеалізму була філософія Гегеля.

Цілісність і органічна єдність фундаментальних функцій та вимірів філософського знання визначається не зовнішнім зіставленням пев­них, навіть видатних, філософських вчень і шкіл, а внутрішньою ло­гікою розвитку і сучасного взаємозв'язку суттєвих сторін філософії як якісно своєрідної форми суспільної свідомості.

На основі наведених визначень можна окреслити зв'язок між сві­тоглядною та онтологічною функціями філософії. Характер світоро­зуміння, зокрема розуміння природи і сутності людини, визначаєть­ся різноманітними життєвими позиціями, установками, спрямованіс­тю життєдіяльності людини. Це може бути фаталістична установка: природа цілком і однозначно визначає і сутність, і вчинки людини, людина приречена бути маріонеткою природних сил. Це може бути волюнтаристична установка: людина може бути вільною щодо при­роди, діяти за "законом" сваволі (своєї волі). Це може бути й уста­новка Ф. Бекона: природу можна підкорити на основі і відповідно до пізнаних її законів. Проте безоглядна віра в самодостатність наукових знань таїть значну загрозу безпеці людства.

За приклад може слугувати Чорнобильська катастрофа. Одна з причин (теоретичних) технологічних катастроф полягає в тому, що природничі і технічні науки в XX ст. перебувають під гіпнозом пози­тивістського кредо: наука сама собі філософія і жодної "метафізики" не потребує. Таким терміном, здебільшого на Заході, позначають те­оретичну філософію як самостійну, раціональну галузь знання і вид світогляду.

Філософія, звичайно, – не конкретна наука, не сума наукових знань. Але наука, поряд із повсякденним знанням, художнім, наро­дним і професійним мистецтвом, усіма видами правового, політич­ного, морального й іншого досвіду та знань – це джерело усієї філо­софської проблематики. У науки з філософією спільним є також те, що вони обидві ґрунтуються на теоретичному способі аргументації, мистецтві логічного оперування поняттями. Разом із цим філософія на відміну від науки не має своїх "філософських камер Вільсона", "філософських лічильників Гейгера" – "експериментальної бази", яка б прямо, безпосередньо зв'язувала її з природою, її емпіричною базою є не тільки наука, а й мораль, мистецтво тощо. Через них і завдяки їм філософія "тримає руку на пульсі природи моральних, художніх пошуків, колізій і Буття взагалі". Тому філософію не можна ні ототожнювати з наукою, ні протиставляти їй.

Суттєвою функцією філософії є пізнавальна. Теорія пізнання, гно­сеологія – розділ філософії, в якому досліджуються проблеми джере­ла, форм, можливостей, вірогідності та істинності пізнання і критерії двох останніх. Найважливішими категоріями теорії пізнання є категорії форм чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного пізнання в науці, істина, заблудження, абстракція, узагальнення та ін.

Питання про напрямок розвитку знань – чи воно ґрунтується на відчуттях, досвіді і підіймається до раціонально-теоретичних узагаль­нень, чи, навпаки, має вихідний фундамент у розумі і рухається до досвідної, чуттєвої сфери – було тісно пов'язане з дослідженням теоретико-пізнавальної специфіки форм чуттєвого пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення) і форм раціонального знання (понять, суд­жень, умовиводів).

Своєрідність сучасного контексту постановки й розв'язання теоретико-пізнавальної проблеми джерела людських знань визначається як особливостями рівня розвитку наукових знань, так і особливостя­ми сучасного арсеналу теоретико-пізнавальних категорій. Теоретико-пізнавальне осмислення якісних змін у науці сприяло збагаченню ка­тегоріальної "мережі" гносеології, введенню поряд із категоріями "чут­тєве знання", "раціональне знання" категорій "емпіричне знання", "теоретичне знання". А це пов'язано з вичлененням проблеми спів­відношення емпіричного і теоретичного знання в науці. Оскільки йдеться про особливості теоретико-пізнавальних проблем науки, про­блема співвідношення чуттєвого і раціонального повсякденного знання у "знятому" вигляді перейшла в нову проблему. У сучасній науці ви­явилась структурна складність, неоднорідність компонентів або "ша­рів" емпіричного і теоретичного знання. Емпіричне знання як систе­ма взаємопов'язаних спостережень, вимірювань і експериментів, що задовольняють критерії побудови і розвитку наукового знання, має специфічні ознаки порівняно з чуттєвим (досвідним), повсякденним знанням не в останню чергу і тому, що теоретичне знання обумовлює особливості конструювання спеціальних приладів, експерименталь­ного обладнання. Теоретичне знання в науці відрізняється від повсяк­денного раціонального знання, оскільки відповідає вимогам наукової та філософської логіки та методології науки і чіткості та однознач­ності використання понять і мови науки взагалі.

Розвиток наукового пізнання від теоретичних конструкцій розуму до пошуку реальних прототипів цих конструкцій в об'єктивному сві­ті – це прояв дедалі зростаючої ролі людського розуму в процесі пізнання. Не тільки математика, а й логіка і фізика нині дають чис­ленні приклади, коли чисто теоретично сконструйовані системи на­кладаються як пояснювальні схеми на певні фрагменти, "зрізи" дій­сності і виявляють свою, на перший погляд, дивовижну емпіричну фундаментальність.

Практика значною мірою нераціональних форм осягнення світу в мистецтві, в моралі, в релігії і т.д. стала основою виділення в філо­софському знанні таких розділів, як естетика, етика, філософія, релі­гія. Своєрідне місце посідає в діяльності людей конкретно-історичне життя людства в таких його спільнотах, як раса, плем'я, народ, етнос, нація. Осмислення цієї сфери в проблематиці філософії як теоретич­ного світогляду спричинила виникнення такої галузі філософських знань, як філософія історії. А практика політичного і нормативно-правового життя привела до виникнення філософії політики і філо­софії права. Осмислення ж досвіду розвитку філософії привело до виникнення історії філософії.