Простір посткомуністичних країн залишається значною мірою внутрішньо нестійким, а на Балканах і в окремих реґіонах колишнього СРСР ще й доволі непередбачуваним. Йдеться про драматичний процес виявлення внутрішніх і взаємних проблем і дестабілізуючих чинників, що стримувалися, але накопичувалися останні десятиліття і даються взнаки після краху адміністративно-командної системи. Масштаби та гострота, а таким чином і шляхи до вреґулювання деяких з них, ще не виявилися остаточно. Ступінь їхньої каталізації економічною кризою, як і глибина останньої, також не піддаються надійним розрахункам. Цілком закономірно, що серед ризиків, що відстежуються, скажімо, НАТО, одними з основних є міжнаціональні та територіально-прикордонні суперечки, вірогідність масової міґрації населення на Захід. Саме тут посткомуністичні держави складають «конкуренцію» країнам, що розвиваються.
Загальні специфічні ознаки посткомуністичного світу хоч і є суттєвими, у різних країнах даються взнаки з різним ступенем інтенсивності. І так само по-різному виявляється готовність окремих країн до реформування та реалізації можливостей самостійного розвитку. Відстань між більшовицькою моделлю та самореґульованим демократичним суспільством виявилася набагато більшою, ніж та, що склалася у рівнях матеріального розвитку. За цих умов перехідний характер суспільств, невизначеність їхнього внутрішнього стану є закономірними, ба навіть нормальними. Водночас, якщо виходити з констатації закономірності краху комуністичної системи внаслідок внутрішніх процесів, слід було б очікувати їхнього продовження, нарощування цілком конкретних тенденцій суспільних перетворень, тенденцій, що творять нову якість суспільства і таким чином надають ознак визначеності і перехідному суспільству.
Зазначену трансформацію мали б реально підштовхувати і зовнішні впливи, що можуть розглядатися як геополітичний чинник, практично ненаявний раніше, але вагомий за нових обставин. Суттєвою ознакою новизни сучасної геополітичної ситуації є «відкриття» великого реґіону, що донедавна складався з закритих і напівізольованих суспільств. У якісно ж новому стані ці суспільства почали зазнавати зовнішніх впливів і навіть активно притягувати їх. Цей процес, частково цілеспрямований, частково стихійний по-різному взаємодіє з внутрішніми чинниками, що визначають параметри розвитку. Те, що нині спостерігається (значна різниця у характеристиках посткомуністичних суспільств від Чехії до Таджикистану), унаочнює той факт, що й колишній комуністичний світ не був внутрішньо однорідним, а тільки брутально уодноманітнювався системою, перетворювався Москвою на цілісний геополітичний простір. З розпадом системи, а потім і СРСР розкрилася реальна строкатість євразійського макрореґіону, яка відбивається також у різних темпах і різній спрямованості внутрішніх перетворень окремих країн та груп країн.
Авторитарні командно-адміністративні механізми, які функціонально обслуговували комуністичну модель, були відкинуті разом з самою моделлю тільки Угорщиною, Польщею, Чехословаччиною (причому Чехією швидше і набагато рішучіше, ніж Словаччиною, що й прискорило їхнє розлучення), країнами Балтії та найбільш розвинутими республіками колишньої Юґославії — Словенією та Хорватією. Щодо цих країн можна говорити про визначені тенденції перетворень, що цілеспрямовано наближають їх до Заходу і творять нову геополітичну ситуацію в Центральній Європі. Ті самі тенденції набагато менш виразніші у Балканському субреґіоні.
Саме Угорщина, Польща та Чехословаччина виявилися внутрішньо спроможними скористатися горбачовською реформою взаємин, здійснити цілеспрямовані принципові внутрішні перетворення і навіть підштовхувати Кремль ініціювати демонтаж східного блоку. Решта країн «народної демократії» спершу досягла реального унезалежнення і тільки потім за власними сценаріями перейшла до внутрішніх перетворень. Ця група країн закономірно складає лише другий ешелон у зближенні із Заходом 8. Подібна ситуація, тільки з зовнішньополітичними ускладненнями, що тривають, склалася і на терені колишньої СФРЮ — найбільш розвинуті Словенія та Хорватія відіграли активну роль у демонтажі федерації, не оглядаючись, пішли на Захід, маючи на меті не тільки вирішення національних питань, а й прискорене соціально-економічне реформування. Так само і Латвія, Литва та Естонія були єдиними з колишніх республік СРСР, де існував масовий національний, послідовно демократичний рух і де боротьба за незалежність спиралася на відносно пророблену стратегію незалежного існування.
Більш складна і менш визначена ситуація склалася у зоні СНД, де за умов суперечливої перебудови антикомунізм тільки набирав високих обертів, коли спрацював механізм дезінтеґрації радянської імперії, і сили демократичного оновлення опинилися організаційно розпорошеними, частково захопилися процесом суверенізації у його націоналістичному забарвленні. Маючи на меті загалом універсальне завдання створити демократичну правову державу, ці сили у кожній з колишніх республік опинилися в ситуаціях різного співвідношення суспільно-політичних блоків, були змушені вирішувати різні актуальні проблеми. Тут на різних ступенях недоторканості збереглася «совкова» геополітична зона з невиразними тенденціями внутрішньої еволюції та найбільш глибокими багатоплановими кризовими явищами. Ціннісна, зокрема ідейна невизначеність еліти, брак громадянського суспільства, внутрішньополітичне протистояння, супроводжуване криміналізацією, масовою корупцією створюють стан «смутного врємєні», утруднюють відповідь на запитання, який саме суспільний лад у найближчому майбутньому утвердиться у країнах реґіону замість комунізму. Крім того, у країнах СНД залишаються невирішеними проблеми окремого суверенного буття, самовизначення у системі сучасних міжнародних відносин. Перед багатьма країнами (точніше, перед їхніми керівними верхівками) ці проблеми постали доволі несподівано, без адекватного зв’язку з логікою властивих їм внутрішніх процесів. Насамперед це стосується колишніх радянських середньоазійських республік, які ні в офіційно-політичному, ні в соціально-економічному планах до незалежності підготовлені не були. Дається взнаки також і брак пристосованих до сучасних умов традицій державності.
Після краху проекту створення більшовицької цивілізації етно-конфесійні та культурно-історичні чинники обумовлюють поновлення і поглиблення цивілізаційних меж між окремими країнами, групами країн і навіть всередині їх (Росія, Казахстан). Зв’язані з цим інтенсивні міґраційні потоки визначають перспективу істотного зменшення слов’янської присутності у південних реґіонах, зниження чисельності діаспор, масштабів змішаності представників різних культур. Складні форми багатонаціональності більшості нових держав за браком передумов швидкого формування громадянського суспільства та політичних націй становлять не просто проблему внутрішньої інтеґрації, а й суттєвий елемент геополітичної невизначеності не тільки в реґіоні в цілому, а й стосовно стратегічних перспектив окремих держав. Загальновизнаний принцип непорушності кордонів, територіального status quo за місцевих умов детермінує фіксування багаточисельних штучних кордонів сталінського виробництва. Картина, знайома світу з часів звільнення Чорної Африки, тут набагато складніша у зв’язку з більшою взаємозалежністю, розвинутістю спотворених зв’язків, реформувати які і необхідно, і вкрай важко. Таким чином, на просторі СНД водночас діють і створюють значне внутрішнє напруження чинники геополітичного плюралізму і відносної негармонійної геополітичної цілісності. Дії цих чинників, так само як і зовнішні впливи, у різних пропорціях окреслюють ситуацію в окремих країнах і визначають їхнє ставлення до ідей реінтеґрації.
Завантажити реферат