Нові середньоазійські держави та Азербайджан мають істотно наблизитися до мусульманського світу, але вірогідно посядуть у ньому особливе місце. Майже напевне вони збережуть набуті останніми десятиліттями ознаки «європейськості», певний імунітет перед фундаменталізмом і, таким чином, не тільки розпросторять мусульманський реґіон, а й урізноманітнять його. Азербайджан, за прикладом та посередництвом Туреччини, має шанси «зачепитися за Європу». Тим більше за умов подолання внутрішніх проблем таких само шансів чимало у християнських Вірменії та Грузії, надто ж зважаючи на їхню діаспору.
Ці держави, як і Молдова (відносно більш органічніші чи консолідованіші), з розпадом СРСР замали чіткіші перспективи і провадили набагато самостійнішу, спрямовану на зміну власної геостратегічної парадигми політику. На прикладі подій у названих країнах зриміше бачиться сутність постімперських взаємин на терені СРСР, зокрема, інтереси та роль Росії. Намагання нових незалежних країн подолати ізольованість та однобічну залежність кожного разу наштовхувалося на приховану, але легковгадувану, а часом і демонстративну протидію Москви. Тільки відставанням загальнодемократичних перетворень від драматичного плину розкріпачених міжетнічних відносин не можна пояснити виміри і тупиковість карабахського та загалом вірмено-азербайджанського конфлікту, поразку центрального грузинського уряду в Абхазії, феномен Трансністрії. Показовими є еволюційні, у плані вимушеного прагматизму, зміни ставлення до СНД Кишинева та Єревана, «радикальна» переорієнтація на співдружність Баку та Тбілісі після небездоганного з погляду леґітимності повернення там до влади старої кремлівської ґвардії в особах Г.Алієва та Е.Шеварднадзе.
Чи не найголовнішою проблемою СНД є те, що вона стала безпосередньою ареною процесу самовизначення самої Росії, держави, для якої традиційні сумніви щодо межі своїх володінь і тим більше — межі своїх інтересів 11. Але це окрема тема. Росія досі впевнено долає центробіжні тенденції на терені СНД. Перші роки незалежного існування не зменшили залежності нових держав від Росії, не дали реальних альтернатив їхній геополітичній орієнтації. Схоже, що спрацювала відома стратегія забезпечення життєвих інтересів Росії на терені колишнього СРСР 12. З незначними застереженнями це стосується й України з її значними матеріальними ресурсами, політикою нейтралітету і шансами на пильну увагу до себе Заходу. Безпорадність соціально-економічної політики, номенклатурний патріотизм керівної еліти зробили країну такою слабкою, що вона змушена йти на все нові та небезпечні поступки у двосторонніх відносинах із Москвою. Це наближає її до білоруського статусу зразкового «молодшого брата».
Країни-члени СНД одностайно зауважують, що організація малоефективна. Очевидно, вона не виконує офіційно передбачуваних функцій і в цьому плані, як свідчить трирічна практика, реформуванню не підлягає. Спостерігається поступове розширення сфер її дії, компетенції, тим часом система збалансованих відносин не формується, більшість проблем вирішується через двосторонні домовленості. Нагромаджуються рішення «для всіх», але виконуються лише ті, що влаштовують Москву. Крім того, необхідність озиратися на Росію утруднює розвиток двосторонніх зв’язків поза каналами СНД, їх, поки що малозмістовні, розвивають лише середньоазійські країни. На сьогодні співдружність обслуговує передовсім інтереси Росії, леґітимуючи її стратегію контролювати в умовах замкненості простір колишнього СРСР. Це надто чітко простежується у військовій сфері: створення російських військових баз, закріплення за російською армією та прикордонними військами особливих функцій: постачання зброї, підготовка кадрів тощо 13. Істотним є й те, що Росія, як лідер у проведенні економічних реформ, набуває додаткових геополітичних переваг, але при цьому, скоріше, ускладнює, ніж підштовхує реформи у сусідів. Для решти держав, якщо виходити з їхнього прагнення до самостійності, СНД уособлює брак реальних альтернатив на перехідний період, змістом якого є подолання своєї внутрішньої слабкості, незбалансованості, одне слово, багаточисельних негараздів, успадкованих від радянського тоталітаризму. Для того, щоб зняти частку цих проблем, в умовах СНД не більше перспектив, ніж у СРСР часів перебудови. Економіка, як сфера інерційніша за політику і не спроможна на миттєві зміни, ще декілька років тому підштовхувала не тільки до реформ, а й до демонтажу імперії; сьогодні вона «відстає» від нових політичних умов, більше того, потерпає від них. Цементуючою основою СНД є залежність «одинадцяти» від Росії. Слід зрозуміти: те масштабне спільне, що всіх єднає, значною мірою створене штучно і далеко недосконало.
СНД не має шансів стати механізмом гармонізації інтересів країн-членів, по-перше, у зв’язку з тим, що це не відповідає інтересам Росії, по-друге, тому, що в окремих груп нових держав стратегічно вони є суттєво відмінними і мають різні, навіть протилежні азимути. На прикладі цього постімперського утворення можна спостерігати складнощі еволюційної, не зв’язаної з силовим протиборством переструктурації місцевого геополітичного ландшафту. Захід дуже обережно, дозовано визначає свої інтереси у зоні СНД, не поспішаючи бути альтернативою Росії. Остання — єдиний суб’єкт, що провадить сильну, структуротворчу політику в реґіоні. Створюючи новий, опосередкований механізм домінування, Москва аж ніяк не буде зацікавленою в тому, щоб «близьке зарубіжжя» згодом, внаслідок поступового зближення посткомуністичного світу з Заходом, розчинялося у системі загальної співпраці. Таким чином, країнам СНД загрожує консервація «особливих» відносин з Росією при збереженні відносної ізольованості від інших реґіонів та збереженні російського посередництва. Але це ще не означає, що СНД не має майбутнього взагалі. За браком реальних альтернатив в умовах обмеженої дієздатності більшості нових держав, замість реалізації їхніх національних інтересів, цілком вірогідно відбуватиметься деформація цих держав, підлаштування їх до «євразійських» реалій. Малорухомість геополітичних утворень у зоні СНД підтримується лише внутрішнім проіржавленим, але ще не демонтованим каркасом. Якісне оновлення обставин можливе тут лише у разі зміни парадигми російської політики чи внаслідок рішучого прискорення реформ у нових державах і здійснення на цих засадах ще одного етапу геополітичних змін, який призвів би до остаточної руйнації залишківархаїчних конструкцій.
Завантажити реферат