У формуванні нових обрисів геополітичного простору надзвичайно важливою є політика Росії. Серед недостатньо готових до незалежності, змушено зосереджених на внутрішніх негараздах, обмежених у можливостях провадити активну зовнішню політику держав Росія єдина спроможна на системостворюючі дії, на цілеспрямований вплив, на міждержавні відносини, що оновлюються. Масштаби, ресурсний та військовий потенціали цієї країни доповнюються «симптомом великої держави», психологічною орієнтацією на цілковите правонаступництво СРСР, прийняття від нього месіанської естафети. Звідси — безумовні претензії на особливу роль і особливі позиції у всій зоні на схід від Німеччини, повернення до більш природного суто російського націоналізму, популярність різноманітних сценаріїв збирання навколо себе сателітів та їх стратегічного підпорядкування, постійні демонстрації специфічності власної позиції у контактах із західними державами 9. Але при цьому для Росії теж існує масштабний і болісний ефект новизни, непевності. Перед нею знов, як колись, постало питання культурно-історичного самоусвідомлення та геополітичного самовизначення. За санкт-петербурзьких часів стрілка компасу стратегії постійно коливалася. Розум тягнувся на Захід, багатства приростали Сибіром . Тягни-штовхай євразійства, безперервна суперечка слов’янофілів та західників так чи так ілюструють, а, зокрема, напевне, і визначають стан вибору, що не здійснився.
Ще вчора ця російська проблема автоматично втягувала в себе долі десятків народів. Тепер формально багато що змінилося. Після того, як розпався СРСР, у Росії нібито стало менше «Сходу». Але ж і «Заходу» поменшало (чого вартий лише колишній цивілізаційний вплив колишніх прибалтійських республік), і тим самим зберігся практично старий баланс суперечностей. Концептуальна невизначеність Москви має й іншу іпостась і втілюється у бурхливі дискусії щодо міри співучасті у європейській та світовій політиці, де лідерство західних держав є фактом. Бо ж досить розповсюдженими і такими, що претендують стати частиною офіційної ідеології, є ксенофобія, «антизахідництво», пошук зовнішніх ворогів. Такі настрої підживлюються як внутрішніми катаклізмами, так і національною традицією. Як слушно зазначав «офіційний» російський політолог Еміль Паїн, «російський націоналізм» у своїх масових виявах — це не що інше, як радянська свідомість, що вироджується» 10.
Із «упокоєнням в Бозі» СРСР відбулося своєрідне успадкування проблем самоідентифікації і стратегічного вибору новими незалежними державами. На нових засадах західно-східна альтернатива зазнає мутацій, втрачає свій звичний алгоритм і поступається місцем прагматичним питанням, заземленим завданнями поточної політики: на кого спертися в умовах труднощів становлення власної державності, де знайти ґарантії безпеки, ресурси і т.д. Причому, як на сьогодні, у зв’язку з ізольованістю, яку важко подолати, географічні рамки СНД немовби окреслили зону практично визначеного вибору та одночасно породжують феномен СНД.
Специфічні обставини діяльності цієї ранньопосткомуністичної організації протягом ось уже понад трьох років ілюструють смислову дилему: чи культурне розлучення (про що чимало говориться, скажімо, в Україні), чи декорація, що леґітимує систему російського домінування. Третій сценарій — перетворення СНД на цивілізоване інтеґраційне угруповання, де б реалізовувалася ідея добровільного об’єднання незалежних держав на основі згармонізованих інтересів — є, принаймні у середньотерміновій перспективі, неможливим, адже справді незалежних держав і можливостей вибору партнерів тут немає.
СНД виникла як несподіваний результат процесів на терені СРСР в останній період його існування. Передовсім йдеться про загострення боротьби за владу і ускладнення на цій основі відносин між центром та реґіонами — колишніми союзними та окремими автономними республіками, краями і областями. Партійно-державні еліти при цьому так чи так експлуатували ідею національного визволення та демократизації, водночас нейтралізуючи та використовуючи місцеві рухи національного та загальнодемократичного напрямів. Останні ж у більшості республік дуже повільно набували масовості та авторитету, тільки в окремих із них (Грузія, Вірменія, Україна, частково Азербайджан та Молдова) наближалися до стану, коли б вони могли скласти реальну опозицію панівній номенклатурі. Боротьба за владу, загальна зацікавленість у поваленні її центральних структур детермінували суверенізацію союзних республік поза логікою внутрішніх процесів, які так чи так являли собою підготовку до незалежного буття. Події другої половини 1991 року ще не були явищем перетворення імперії на незалежні держави, а скоріше засвідчили розпад жорстко централізованої більшовицької недоперебудованої монархії на окремі князівства, більшості з яких ще належить подолати значні складнощі на шляху до самодостатності і реальної самостійності. Цей процес спрямовувався вищою радянською республіканською бюрократією і моделювався відповідно до її амбіцій, що зросли до державницького рівня. Щодо відповідних реальних суспільних інтересів тут спостерігалися лише більші чи менші збіги. Суверенність була не завойована, а отримана шляхом перерозподілу влади, що практично не змінила своєї сутності. Винятком є країни Балтії — вони цілком закономірно відійшли від СНДівських процесів.
Саме те, що перерозподіл і переструктурація влади відбулися «згори», і визначило дивовижну легкість, практичну безконфліктність процесу розпаду СРСР, який так дивує сторонніх спостерігачів. Якщо на шляху до суверенізації республік і були складнощі, то досить своєрідні, — скажімо, недостатня готовність лідерів окремих республік майже примусово викинутих у незалежність, до державної відповідальності. Напередодні серпневого путчу 1991 року тільки Україна стояла на перешкоді підписання нового союзного договору. У жовтні цього року, коли союзні структури були практично паралізовані, керівники більшості республік знов мали намір відмовитися від державної незалежності і підтримати додатково відредаґований договір, який практично надавав місцевим «партіям влади» право на безконтрольність і водночас певні ґарантії. І вже в грудні саме прагнення чогось подібного підштовхувало лідерів середньоазійських держав навздогін СНД, створеного Росією, чиє керівництво не мало перспектив існування паралельно з союзним, Україною, де консервативні неокомуністичні сили, що домінували, не тільки не потребували підтримки ззовні, а й поспішали відхреститися від хвиль демократизації з Москви, та Білоруссю, що пливла за течією. Внутрішня дезінтеґрованість Казахстану визначила особливо активну роль Нурсултана Назарбаєва у спробах реінтеґрації. Загалом середньоазійські держави, де керівна еліта спирається як на радянські номенклатурні механізми панування, так і на місцеві напівфеодальні традиції, дуже далекі від стандартів західної цивілізації і в геополітичному плані орієнтуються на маневрування між мусульманським світом та Росією, використання останної як ґаранта проти фундаменталізму, глибокої ісламізації. Своєю чергою, Москва зацікавлена у обмеженні проникнення держав Середнього Сходу на Північ. Очевидно, цей реґіон, як, скажімо, й Монголія, у найближчій і, вірогідно, середньотерміновій перспективі залишатиметься у стані периферійності, ізольованості від широких міжнародних зв’язків. Можна передбачити також поступове послаблення впливу Москви і встановлення в субреґіоні нової геополітичної рівноваги з одночасним зростанням розбіжностей у політичній волі окремих країн.
Завантажити реферат