Зазначені проблеми досить специфічні. Практично всі вони мають подібні історичні та геополітичні джерела, зв’язані з тим, що сторони, які конфліктують, свого часу стали об’єктом експансії великих держав, жертвами штучного структурування геополітичного простору; усі вони були обмежені у можливостях природного розвитку і сьогодні так чи так вирішують питання національного відродження. Особливо це впливає на локальні відносини та взаємини між сусідами.
Можливості підтримання миру та безпеки на теренах колишнього східного блоку залежать від складної комбінації зовнішніх та внутрішніх чинників. Щодо «класичних» аспектів підтримання миру за механізмами світового співтовариства (ООН, ОБСЄ) то тут, як і у випадку з проблемами слаборозвинутості, ми спостерігаємо ситуацію, коли масштаби проблем істотно перевершують наявні можливості чи принаймні рівень готовності до дій. Альтернативні миротворчі пропозиції Росії, яка намагається заповнити вакуум сили у реґіоні, широким колом окреслила зону власних життєвих інтересів (СНД) і домагається міжнародного мандату на підтримання миру, не є прийнятними: такий варіант щонайменше був би порушенням принципу нейтральності, незацікавленості миротворця 4. Ознакою новизни ситуації є те, що Захід на це реаґує дуже стримано. Мало що нагадує колишнє суперництво за вплив у Центрально-Східноєвропейському реґіоні. Стає зрозумілою стратегія НАТО — поступове, обережне просування на схід і розширення таким чином зони безпеки, що існує на заході континенту, на країни, які зарекомендували себе як найбільш реформовані та стабільні, які вирішили основні зовнішньополітичні проблеми і, зокрема, змогли звільнитися від тягаря російської опіки. Це унаочнює одну з головних геополітичних невизначеностей сучасного періоду — невизначеність політики Заходу щодо Росії, збереження широких альтернатив стратегічного курсу, що його може обрати остання.
Врешті-решт, незважаючи на реалізацію ідей правонаступництва Росією СРСРівського буття, це інша, нова держава, для якої питання самоусвідомлення, самовизначення на сьогодні не можуть вважатися повністю розв’язаними. Відповідний пошук триває і досить драматично відбивається на внутрішньополітичних процесах у цьому євразійському колусі. Світ має обмежений вплив на гігантів і через те має очікувати. Поки що можна констатувати: Росія не відмежувалася від старих великодержавницьких методів у зовнішньополітичних справах, не опікується питаннями налагодження відносин довіри з країнами близького зарубіжжя, старанно вибудовує навколо себе традиційне для геополітичних утворень часів конфронтації силове поле. Брак потуги для подальшого бажаного для Кремля ґарантовано паритетного діалогу з Заходом російські політики намагаються майже відкрито компенсувати «неґативним потенціалом» власної кризовості та конфліктогенності. Усе це створює додаткові широкомасштабні загрози миру і стабільності. Як констатується у комплексному дослідженні Інституту міжнародних економічних і політичних досліджень РАН: «Вектор зовнішньої політики Росії може істотно відхилитися від нормального курсу, який відповідає її національним інтересам, і країна знову перетвориться у закладницю руйнівної динаміки імперської політики» 5. Зрозуміло, невизначеність політики Заходу щодо Росії передбачає альтернативи від тісного співробітництва у питаннях безпеки до політики стримування. Усе це, на жаль, неґативно впливає на інші посткомуністичні країни, передовсім на держави – члени СНД, обмежує їхній маневр і ускладнює подолання все більш небезпечної ізольованості.
Вектори впливів Заходу та Росії створюють певну демаркаційну лінію, а таким чином і загрозу переривання відносної єдності посткомуністичного простору по західних кордонах Росії, Білорусі та України. За цих умов тільки Україна, зважаючи на її геополітичні пошуки і прагнення до збалансованості потенційно може підтримати достатню прозорість континентального простору, змінити конфіґурації стратегічних зв’язків та збільшити європейську спільноту за свій рахунок. Але реалізація такої перспективи обумовлена можливостями гармонізації позицій претензійної Москви і нейтрального Києва і винайдення надійного сценарію їхнього синхронізованого зближення з Заходом. Збігнєв Бжезінський з цього приводу зазначає: «Безумовно, у російських інтересах зробити свої зв’язки з Європою більш тісними, не входячи при цьому у протидію з обставинами власної євразійської географії та ідентичності. Поновлення власного статусу центральноєвропейської держави безумовно відповідає довготерміновим інтересам України. Такий варіант перевлаштування міг би забезпечити необхідну історичну паузу, як і почуття безпеки для Росії та України, яке допомогло б виробити стабільний баланс між тісною економічною співпрацею та роздільним політичним існуванням і одночасно — зближенням з Європою при тому, що й Європа просуватиметься їм назустріч» 6.
Щодо структур безпеки, створюваних у СНД, то вони більше орієнтовані не на встановлення гармонійної взаємодії чи створення багатосторонніх механізмів, а на закріплення російської військової присутності, обслуговування інтересів Москви. Загальна незбалансованість взаємовідносин у межах СНД, складна роль Росії саме у питаннях підтримання безпеки і стабільності у сусідніх країнах не дають можливості розглядати те, що вибудовується на основі Ташкентської угоди, як систему колективної безпеки, яка відповідала б сучасній міжнародній практиці. Тим більше що тут ситуація багато в чому детермінується внутрішніми, у тому числі специфічними внутріреґіональними чинниками.
2. Внутрішня геополітична динаміка посткомуністичного світу
Можна погодитися з міркуваннями російського академіка Олександра Яковлєва стосовно того, що комуністичні режими в СРСР чи країнах Східної Європи упали не під натиском націоналізму. Їх зруйнував комплексний вплив історичного часу, а націоналізм за браком інших серйозних ідейно-політичних течій лише зайняв місце, що звільнилося 7. Невизначеності та ризики, прояви конфліктності, зв’язані з першими роками самостійного буття посткомуністичних країн, лише незначною мірою обумовлюються «класичним націоналізмом». Скоріше йдеться про складнощі та суперечності більш загального процесу звільнення від тяжкої спадщини, будівництва нового суспільства, а для більшості колишніх радянських та юґославських республік — ще й вирішення проблеми ідентичності, самодостатності. Успадковані проблеми визначають і зміст взаємин нових держав. Майже одностайне визнання «легкості», мінімальної драматичності демонтажу східного блоку і розпаду радянської імперії стосується формального боку справи. Здійснення ж позитивної програми — формування окремих, справді самостійних і самодостатніх країн-суспільств і відповідних відносин між ними — справа цілковито неформальна і практично безпрецедентна за масштабами та складністю. Тут з огляду на цивілізаційні стандарти взаємин між державами ми зустрічаємося (принаймні на теренах колишніх СРСР та СФРЮ) зі своєрідними доміжнародними відносинами, яким бракує публічності, реальної офіційності, де тісно переплетені політика зовнішня та внутрішня, де відповідальність перед партнером девальвована і фактично не спрацьовує як відповідальність міжнародна.
Завантажити реферат