Зрозуміло, що проблеми досягнення впорядкованості, стабільності, передбачуваності у сучасному надплюралістичному світі ускладнюються; вони потребують значного вдосконалення правової бази та механізмів взаємодії, певної перебудови наявних міжурядових структур. І це мають бути демократичні, й отже складні механізми. Досягти тут ефективності буде непросто. Вирішення цих завдань, очевидно, реалізовуватиметься у двох площинах: подальшому розвитку універсальних механізмів співпраці та переструктурації і певній зміні змісту двосторонніх та багатосторонніх відносин держав. Щодо першого — можна передбачити активізацію обговорення шляхів демократизації ООН, розширення сфер діяльності та функціональних повноважень міжурядових організацій, розвиток вертикальних зв’язків, інституту контролю за додержанням загальних принципів і норм права та зобов’язань, більш широке усвідомлення спільних для всіх цивілізацій цінностей та інтересів, необхідності їх захищати. На цій основі виникають реальні перспективи досягнення впорядкованості і набуття ґлобальною системою міжнародних відносин якісно нової структурованості 2. Але ж, зрозуміло, вивільнення міжнародних зв’язків від ідеологічних пут, розповсюдження загальнодемократичних принципів ще не звільняють світове співтовариство від складнощів нерівномірності розвитку, далеко неоднакової об’єктивної спроможності різних держав виконувати обов’язки, зв’язані з їхньою правосуб’єктивністю, і навіть просто забезпечувати вирішення власних проблем. Це вже нині певною мірою перевантажує універсальні міжнародні структури, загострює питання про місце, роль і пропозиції застосування «соціальних мотивів» і принципів лібералізму в міждержавних відносинах. Очевидно, розв’язання зазначеної ґлобальної дуалі вірогідне лише в межах, що відповідають потребі у стабільності та безпеці і не більше. Залишок незбалансованості стратегічних інтересів держав-донорів та держав-реципієнтів — це вже переважно сфера двосторонніх та групових відносин, які мають більш стійкий імунітет до вірусу утриманства і спрямовані на первинний прагматизм.
Саме у площині безпосередніх зв’язків держав, доповнюваних взаємодією недержавних структур, накопичується основний потенціал вирішення конкретних проблем. Якісні зміни на ґлобальному рівні безумовно вплинуть і на цей рівень відносин, обмежать вірогідність отримання штучних переваг одних перед другими. Але й переваг об’єктивних не стає менше. Рівневі розбіжності у потенціалі, дієздатності окремих держав зростають. За умов інтернаціоналізації, посилення значення міжнародних чинників розвитку формуються відносини непаритетної взаємозалежності. Десятки країн, зважаючи на обмеженість власного потенціалу, вибудовують довготермінові стратегії спирання на певних могутніх партнерів. Останнє й окреслює наявність центрів тяжіння чи полюсів. Але істотним є те, що за сучасних умов такі полюси не складають альтернативи універсальним структурам відносин, не творять закритого простору, своїх особливих принципово відмінних правил гри, являють собою лише один з компонентів світоустрою і переважно зорієнтовані на взаємодію не менше, ніж на суперництво.
Суттєвою рисою нової геополітичної ситуації є згуртування і розростання високоцивілізованого стрижня світового співтовариства — групи високорозвинутих країн Заходу, що таким чином об’єднує основні полюси сили. Це ілюструється стабільною діяльністю «великої сімки», глибокою взаємною зацікавленістю у підтриманні діалогу між нею та Росією, динамікою загальноєвропейського процесу, стратегічним вибором, що його здійснили країни Центрально-Східної Європи. У межах цього надреґіону існують реальні умови здійснення високих стандартів міжнародної співпраці, поки що недосяжних для решти. Водночас ґлобальний вплив цього стрижня може поступово знизити рівень непевності геополітичної ситуації в інших реґіонах. Але для цього передовсім необхідна загальна стабілізація економічного та політичного становищ.
Сьогодні, як ще одну ознаку нової геополітичної ситуації, спостерігаємо кризово-конфліктний спалах. Початок нової доби у ґлобальних відносинах позначився істотними змінами у структурі та виявах загроз міжнародному миру та безпеці. Знизилася до суто гіпотетичного рівня, практично зникла загроза світового конфлікту. Ортодоксальні аґресивні стратегії зняті з озброєння держав не лише першого, а й, сказати б, другого рівнів дієздатності. Питання безпеки, як і міждержавні відносини в цілому, деідеологізувалися і стали більш доступні логіці та суто прагматичним підходам. Вдалося поглибити і закріпити початий ще за часів горбачовського «нового мислення» процес вреґулювання тих реґіональних конфліктів (чи тих їхніх складових), де привнесений компонент, зв’язаний із суперництвом двох систем, був особливо значним.
Але закономірно з’явилися і неґативні наслідки. По-перше, почали чи активізували свою «авторську» діяльність багаточисельні молоді, аксіоматично гіперболізовані націоналізми країн Азії та Африки. На основі розкріпаченої ендогенної політичної філософії виникли локальні експансіонізми, склалися нестійкі місцеві баланси сил, нові чи відновлені конфліктні ситуації та зони напруженості. По-друге, за різних обставин були втрачені впливи та можливості контролю над діями окремих держав, що колись перебували на вістрі конфліктів і сьогодні є основними носіями загрози міжнародному миру та безпеці — Іраком, Іраном, Північною Кореєю, Лівією. По-третє, сам демонтаж східного блоку, передовсім радянської імперії, породив низку нових досить гострих і переважно непередбачуваних конфліктів, зв’язаних головним чином з подоланням наслідків колишніх «вольових» рішень в питаннях кордонів, державного устрою, форм та якісних характеристик національного розвитку. У зв’язку з цими обставинами у Заключному комюніке спільної сесії Комітету військового планування та Групи ядерного планування НАТО у травні 1994 року зокрема зазначалося, що «сьогодні загрози нашій безпеці і стабільності Європи в цілому набагато різноманітніші і складніші за ті, з якими НАТО зіткнулося у перші чотири десятиліття» і що проблеми безпеки потребують більш широкого підходу 3.
Ситуацію загалом можна було б схарактеризувати так: припинення конфліктів міжсистемних, зникнення протистояння «на класовій основі», натомість розширення та загострення зіткнень на основі національній, конфесійній, соціально-економічній, внутрішньополітичній. А з погляду суто функціонального замість ґлобальної потенційної загрози руйнівного зіткнення двох систем маємо безліч субреґіональних, локальних конфліктів, зон напруженості, специфічних внутрішніх складнощів, у які було втягнуто (не потенційно, а реально) десятки країн. Таким чином, ґлобальна безпека стала набагато більше ґарантованою, тоді як національна безпека великої кількості держав, міжнародна стабільність у просторах колишнього «другого» та «третього» світів опинилися під більшою загрозою. Вочевидь, це не оминає і держави «першого» світу, для них посилюються не тільки ризики, зв’язані з ефектом неподільності безпеки чи дестабілізацією економічного обміну, а й безпосередні загрози масової міґрації, міжнародної злочинності, тероризму.
Завантажити реферат