Ця концепція стадій розвитку особистості не включає можливостей для подальшого вдосконалення і навряд чи вичерпує всі прогресивні підходи до дослідження соціалізації. ” [16, с. 304].
Проте безсумнівною її перевагою, на наш погляд, є відхід від розуміння дитинства як би це не теперішнього життя, а підготовки до майбутнього життя. У такому контексті соціалізація має вигляд поняття, придатного тільки для дитячого віку, що не лише забезпечує роль дитинства в житті людини, а й істотно обмежує пізнавальні можливості категорії “соціалізація”. Неправомірність такого підходу підтверджує саме життя.
Відокремлення етапів соціалізації та Центральних її завдань для кожного етапу дає змогу коригувати виховний вплив, орієнтуючись на вимірювання емпіричних ознак на кожному з етапів, визначати їх вагу і значення, виявляти основні та додаткові фактори, форми та механізми їх впливу на становлення особистості.
Плідною являється спроба розглянути процес соціалізації з позицій впливу на співвідношення в дитині соціального та біологічного. Виходячи з правильного посилання, що все біологічне в особистості більшою чи меншою мірою соціалізоване, а соціальне не може бути повністю відокремленим від біологічного, розрізняють чотири підструктури особистості:
1. Найнижча, біологічно зумовлена підструктура, до якої нарівні з темпераментом належать вікові, статеві, а іноді й деякі препатологічні й навіть історичні властивості психіки. Проте навіть цей рівень не вільний від впливу соціального.
2. Психологічна підструктура, в яку входять індивідуальність, прояви пам’яті, емоцій, відчуттів, мислення, сприймання, почуттів і волі. На цьому рівні соціальна зумовленість майже порівнюється з біологічною.
3. Соціальний досвід. Ця підструктура об’єднує набуті індивідом під час соціалізації знання, навички, вміння та звички. Питома вага соціального на цьому рівні істотно перевищує біологічне. До того ж у цьому разі виявляються істотні відмінності між окремими особистостями в ступені соціалізації, що виявляються у рівні культури. Ця підструктура істотно впливає на ступінь соціалізації дитини.
4. Спрямованість особистості. У цій вищій підструктурі поєднуються нахили, бажання, інтереси, здібності, ідеали, індивідуальна “картина світу” і найвища форма спрямованості - переконання. Ця підструктура спрямованості, що майже повністю зумовлюється соціально, і є найістотнішою для особистості, найвищим її рівнем, визначає соціалізацію підструктури, а отже, і дітей в цілому.
У пропонованому підході закладаються основи для розгляду впливу соціалізації на людину в цілому в сукупності її біологічного, психічного та соціального рівнів. Такий підхід особливо цінний для розуміння процесу соціалізації людей з відхиленнями не лише соціального, а й біологічного та психічного рівнів.
У цьому самому разі досить дбало розробляються діяльний підхід до будь-якої взаємодії людини із соціальним середовищем. ” [8, с.232 ].
Хоча згідно з відокремленими структурами особистості потрібно було б розширити це розуміння взаємодії на все навколишнє середовище, а не лише соціальне. Зазначимо також можливість розгляду соціалізації як найширшої форми взаємодії людини з навколишнім середовищем.
Стосовно розуміння механізмів соціалізації цей принцип на початкових етапах психічного розвитку дитини полягає в тому, що на перший план виступає механізм біологічного пристосування, завдяки якому відбувається становлення сприймань та емоцій дитини. У процесі подальшої соціалізації цей механізм трансформується, виконуючи інші завдання, реалізуючи вищі рівні діяльності, взаємодіючи з психічними та соціальними механізмами соціалізації.
Іншими словами, міжрівневі дослідження повинні вивчати багатоманітність форм реалізації механізмів соціалізації людини. Несхожість і різноваріантність співвідношення цих механізмів у поєднанні з індивідуальною структурою особистості в кожному пояснюють несхожість людей, що соціалізувались у схожих умовах.
Разом з тим рівень вивченості проблем соціалізації навряд чи можна визнати таким, що задовольняє сучасні суспільні потреби. На нашу думку, найменшою мірою вивчені роль і можливості системи виховання щодо забезпечення успішної соціалізації. Не з’ясовано до кінця рушійні сили, механізми соціалізації індивіда. Водночас рівень теоретичних напрацювань містить багато цінних, хоча й розрізнених, ідей, думок, здогадок, які можуть і повинні, бути пошук у напрямку вивчення адаптивних процесів людини в навколишньому середовищі.
Поняття “соціалізація” виникло в західній соціології наприкінці ХІХ ст. з метою позначення основного механізму взаємодії людини з іншими людьми, із суспільством у цілому. Таким механізмом вважалося соціальне наслідування, що регулювалося суспільством через систему освіти й виховання, сім’ю та громадську думку.
У процесі розвитку наук про дитину сформувалася сукупність поглядів на соціалізацію, що об’єднує такі ідеї: про нерозривний зв’язок з освітою та вихованням; про зв’язок соціалізації з адаптивними процесами; про соціальні контакти як одну із змістовних сторін соціалізації; про значення самосвідомості, соціальної орієнтації та розвитку мови для успішної соціалізації. У контексті цих ідей соціалізація розглядається як набуття людьми соціального досвіду та ціннісних орієнтацій, потрібних для виконання соціальних ролей.
Розділ II Основи ефективної соціалізації учнів початкової школи
2.1. Психологічні закономірності особистості в молодшому шкільному віці.
Розвиток людини – це процес становлення і формування його особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих факторів.
Розвиток являє собою процес, фізичного, розумового росту людини і охоплює кількісні і якісні зміни, вроджених і набутих якостей. Розвиток людини як процес фізичного і морального дозрівання – це означає перетворення дитини, біологічного індивіда, задатками людини як представника біологічного роду. ” [35, с. 30].
В процесі розвитку людини і встановлення багаточисленних контактів з іншими науками педагогіка вивчає закономірності вікового та індивідуального розвитку особистості і розробляє умови та шляхи досягнення кожною людиною найвищого рівня розвитку. У цілісній особистості поєднуються біологічні риси та особливості особистості як суспільної істоти. Ці риси невіддільні одна від одної й активно впливають на особистість. ” [36, с. 12].
Щоб стати особистістю, людина повинна досягти певного рівня психічного розвитку і бути спроможною сприймати себе, як єдине ціле, відмінне від інших людей. Наука розглядає розвиток, як складний процес руху від простого до складного, від нижчого до вищого руху по висхідній лінії від старого, якісного стану до нового, процес оновлення, народження нового і відмирання старого.
Розвиток особистості – це й процес її духовного зростання, удосконалення якісної зміни в усіх значущих для особистості сферах діяльності, у відбитті навколишньої дійсності, людей у пізнавальних процесах.
Завантажити реферат