Землеробська праця
Громадянин був зобов'язаний шанобливо відноситися до своєї власності, особливо на землю. Земля і праця на ній розглядалися як найважливіше джерело добробуту і гідного життя. В античному суспільстві зберігалися відношення до землі як до сакрального об'єкта. Тому праця на землі розглядалася як справа честі античного громадянина, а не засіб збагачення. Розбагатіти можна було швидше на торгівлі, ремеслі, лихварстві, війні. Землеробська ж праця служила демонстрації якостей гідного громадянина. Віна розглядалася як праця першого сорту, тоді як ремесло, торгівля та інше, незважаючи на велику прибутковість, були заняттями другого сорту. Ці заняття були більш властиві чужоземцям і рабам. З цієї причини античні громадяни прагнули використовувати своїх рабів на допоміжних роботах, залишивши працю на землі за своєю родиною.
Ріст багатства, звичайно, незабаром привів багатьох з них до необхідності допуску до землеробства і рабів. Але це обставлялося відповідним чином. На ранньому етапі раби допускалися до сімейних культів і свят, що дозволяло розглядати їх як молодшу частину сімейного колективу (тобто як своїх). У Римі, де сільськогосподарське використання рабів досягло найвищого в античності розквіту, що працювали в маєтку.
Організовано життя такого "фамільного" колективу була відповідним чином. На чолі його стояв досвідчений раб – вилик, що якби був намісником для своїх підлеглих. Його співмешканка, що іменувалася вилика, була аналогом матері сімейства. Обов'язку вилика складалися не тільки в організації трудового процесу і звіті перед паном, але й у турботах про нестатки і здоров'я кожного раба – члена фамілії. Таке відношення до рабів визначалося тим фактом, що в римському праві раб під владою власника, як син під владою батька. Тому римськими юристами раб розглядався не тільки в категорії речей, але й у категорії осіб, підлеглих чужої влади.
Наявність дбайливого відношення до землі сприяло підйомові агрокультури в античному світі. З іншого боку, держава наглядала за обробкою громадянами їхньої землі. У Римі, якщо ділянка не оброблялася протягом двох років, держава могла передати її іншому громадянинові без усякої компенсації.
Таким чином, двоякий характер античної форми власності на землю був рухливою рівновагою між інтересами громади й окремого його члена. В одних державах, подібно Спарті, могла домінувати колективна власність на землю. В інших, подібно Афінам – приватна. У третіх, як у Римі, був сильний і той, і інший принцип.
Військова служба
Військова служба була і правом, і обов'язком громадянина. У ній була закладена ідея захисту громади, своєї родини і своєї власності. Тому античний воїн захищав не відділені від нього державні інтереси, а безпосередньо свої власні. З цієї причини військова служба була прямо зв'язана із суспільним цивільним життям: армія було цивільним ополченням.
Основу античного ополчення складали важкоозброєні піхотинці – гопліти. Цей середній шар складав основу, більшість у громада. Принцип рівності громадян у власності і цивільних правах виявлявся і на полі битви, коли ополчення будувалося в зімкнуту пліч-о-пліч шеренгу, що наїжилася списами. Такий лад називався фалангою. Кожен громадянин мав у ній своє місце поруч зі своїми сусідами. Таким чином, він захищав не абстрактну ідею держави, а конкретних, добре знайомих співгромадян, з якими він був зв'язаний безліччю особистих зв'язків і відносин.
Ударна міць фаланги була велика й у той же час тактика її використання не вимагала особливого навчання. Від фаланга, що у мирному житті був звичайним домохазяїном. Лише спартанці, що передоручили господарські обов'язки своїм ілотам, могли удосконалюватися у військовому мистецтві і тому так далеко перевершували всіх інших греків, що вважалися непереможними.
Крім гоплітів, у греків були і легкоозброєні воїни. Звичайно вони набиралися з громадян з меншим обсягом майна. У деяких полісах для цієї мети проводився майновий ценз, відповідно до якого громадяни одержували місце у війську й адекватний обсяг політичних прав. У пізню епоху розшарування в середовищі середньозначущих громадян привело до поширення військового ладу пельтастів – піхотинців з полегшеним озброєнням. Велика рухливість яких воїнів у порівнянні з гоплітами дозволила різко удосконалити тактичні прийоми боїв. Саме тоді в еллінів з'являються такі військові реформатори як Тимофій, Ификрат, Хабрий.
Оскільки античні громадяни самі здобували собі озброєння, служба в кінноті була привілеєм найбільш заможних. Зміст бойового коня був досить дорогим задоволенням для порівняно небагатих громадян маленьких полісів. В архаїчну епоху кіннота була аристократичним родом військ. Багато в чому завдяки її аристократії панувала на зорі античного суспільства. Перемога незнатного простолюду (демосу в Греції, плебеїв в Римі) над аристократією привела до оформлення громади й одночасно до відтискування кінноти на другий план у порівнянні з важкоозброєною фалангою піхотинців.
Антична держава піклувалася, щоб громадянин був здатний захищати батьківщину. Тому юнака перед настанням повноправним громадянином проходили військову підготовку і службу в допоміжних частинах. В Афінах вони називалися эфебами, термін служби яких був два роки.
Це формувало визначену етику, відповідно до якої воїни не могли залишити битву, що почалася. Будь-який відступ означало б намір на програшу, що в принципі було немислимо для народу, для якого все життя у війні. Тому в 480 р. до н.е. при Фермопілах спартанський цар Леонід і його воїни не тільки не захотіли уступити Ксерксу, але і не могли піти з поля бою за звичаєм. Інших греків Леонід відпустив по будинках, коли побачив, що бій буде програно. Два ж уцілілих при Фермопілах спартанських воїна, що не приймали участі в бої через хворобу, піддалися найсильнішому суспільному осудові, повернувши в Спарту без товаришів. Один з них покінчив життя самогубством, а інший героїчно загинув у наступному році в битві під Платеях, відпокутувавши "провину" у формі почесного самогубства, кинувшись у гущавину ворогів.
В умовах, коли військова служба була справою честі громадянина, негромадяни могли допускатися до неї лише як союзники у своїх власних військових контингентах, що мали допоміжний характер.
Політичне життя
Володіючи всією повнотою влади і контролем за своїми членами і ресурсами на своїй території, антична громада виступає як суверена. Тому невід'ємним атрибутом античного політичного життя були народні збори. В Афінах воно називалося экклесія, у Спарті – апелла, у Римі – коміції. У різних цивільних громадах повноваження народних зборів були різні, і воно по-різному співвідносилося з іншими органами керування – радою полісу, посадовими особами. Це співвідношення визначало характер політичного ладу. У випадку верховенства народних зборів установлювалася демократія. При верховенстві ради (герусія в Спарті, сенат у Римі) – аристократія (влада кращих) або олігархія (влада деяких). Верховенство посадових осіб звичайно виражалося у формі монархії у виді царської влади (монархія, заснована на виборах) або тиранії (монархія, заснована на насильстві).
Завантажити реферат