Основні риси розвитку права в 20 – 30 рр.

Джерела права. Особливістю джерел права в Україні до прий­няття Конституції УРСР 1937 p. було те, що приймати закони мали право Всеукраїнський з'їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і Рад­нарком УСРР.

Конституція УСРР 1929 p. оголошувала Всеукраїнський з'їзд Рад "верховним органом влади" УСРР. В силу цього з'їзд мав право прийняти до свого розгляду і вирішити будь-яке питання, у тому числі й шляхом прийняття закону. ВУЦВК було надано право затверджувати проекти кодексів, а також усіх законодавчих актів, які визначали загальні норми політичного, економічного і культур­ного життя УСРР. Одночасно таке ж саме право в галузі законода­вства мала Президія ВУЦВК з однією поправкою: всі ці законодавчі акти в обов'язковому порядку повинні вноситися на розгляд і затвердження сесії ВУЦВК. Раднарком УСРР в межах наданих йому ВУЦВК прав також видавав законодавчі акти й постанови.

Така множинність законодавчих органів призводила до певних перекосів в їх діяльності. Справа в тому, що адміністративно-ко­мандна система управління все більше перетворювала всеукраїнські з'їзди Рад в органи декоративні, в силу чого їх постанови у більшо­сті випадків носили загальний характер. В такому ж напрямку, хоча у трохи меншому обсязі, з початку 30-х років змінювалась законо­давча діяльність ВУЦВК. Завдяки цьому основна робота в галузі законодавства зосереджувалась в Президії ВУЦВК і Раднаркомі УСРР. Тому не випадково, що значна маса законодавчих актів цього періоду подана у формі постанов Президії ВУЦВК і Раднар-кому УСРР.

Посилення керівної ролі Комуністичної партії знайшло своє відбиття у спільних постановах ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР. Зрозуміло, що цю практику було поширено і на Україну. Хоча про таку форму законодавчих актів не згадує ні Конституція СРСР, ні Конституція УСРР, вони були джерелами права і, більше того, торкались, як правило, найважливіших галузей життя України, а їх кількість невпинно зростала.

Характерною рисою у розвитку джерел права з початку 39-х років стає перевага загальносоюзного законодавства над республі­канськими. Ця тенденція проявлялася вдвох напрямках: по-перше, в тому, що поширюється пряма дія загальносоюзних законодавчих актів, а по-друге, якщо і видавались республіканські законодавчі акти, то в більшості своїй вони будувалися на основі відповідних загальносоюзних законодавчих актів і значною мірою повторювали останні.

З прийняттям Конституції СРСР 1936 p. і Конституції УРСР 1937 p. відбулись серйозні зміни. Відтепер усі нормативні акти поділялись на закони і підзаконні акти. Конституція СРСР 1936 p. встановила, що законодавство в СРСР здійснюється виключно Верховною Радою, СРСР. Аналогічну норму було вміщено і в Конституцію УРСР 1937 p. стосовно Верховної Ради УРСР.

Президія Верховної Ради УРСР мала право в межах своєї компетенції видавати укази, які за своєю юридичною природою були підзаконними актами. Раднарком УРСР видавав постанови і розпорядження на підставі і на виконання законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряджень Раднаркому СРСР.

Слід зазначити, що хоч і була в цей час створена міцна правова система, але існувала вона нібито незалежно від реального життя.

Цивільне право. Форсовані темпи проведения індустріалізації та суцільна колективізація сільського господарства сприяли тому, що соціалістична власність ставала безроздільно пануючою в усіх галузях народного господарства.

Зміни в соціально-економічній галузі, природно, знайшли відображення і в цивільно-правовому регулюванні суспільних від­носин. Цивільне законодавство цього періоду відігравало активну роль у розвитку та охороні соціалістичної власності, зміцненні плановості народного господарства, удосконаленні договірних від­носин між соціалістичними підприємствами.

Одним з найважливіших актів, спрямованих на посилення пла­нового керівництва господарством, була постанова ЦВК і Раднаркому СРСР від ЗО січня 1930 р. про кредитну реформу. Справа в тому, що до цього часу підприємства могли вільно кредитувати одне одно­го: авансувати під товар, який буде доставлений пізніше, або, навпа­ки, відпускати товар в кредит. За таких умов підприємство, що не мало коштів для оплати товару, який воно бажало придбати, сплачу­вало свій борг, виставляючи продавцеві особливе строкове грошове зобов'язання — вексель. Цей вексель дисконтував банк, тобто він відкривав продавцеві під цей вексель кредит на суму вексельного зобов'язання, а потім сам стягував цю суму з покупця, який видавав вексель. При такій системі "комерційного" кредитування планові органи не мали можливості впливати на одержання підприємствами позик, а в підсумку держава була позбавлена можливості здійснювати народне господарство на суворо планових засадах, чого вимагала адміністративно-командна система управління.

Саме тому зазначеною постановою вексельний обіг і "комер­ційне" кредитування було ліквідовано. Підприємства більше не мали права авансувати одне одного, відпускати товар і послуги в кредит. Запроваджувалось пряме банківське кредитування. Банки тепер видавали позики у відповідності з банківським кредитним планом після перевірки виконання підприємством виробничо-фі­нансового плану, зниження собівартості тощо. Розрахунки між господарськими організаціями (оплата товарів та послуг) проводи­лись тільки через банк шляхом перерахування з рахунку на рахунок. Все це вступало у протиріччя з принципами госпрозрахунку, хоча про нього ще довго йшлося в офіційних документах.

Одночасно слід було розширити і закріпити майнову самостій­ність підприємств як юридичну базу і необхідну умову їх діяльності при наявності такого могутнього планового тиску. За постановою Ради праці і оборони від 23 липня 1931 p. підприємствам виділя­лися оборотні кошти, що закріплювалися за ними, причому пере­розподіл цих коштів допускався лише у зв'язку із затвердженням або зміною промфінплану. Оперуючи цими коштами, підприємство повинно було самостійно відповідати за своїми зобов'язаннями.

Забезпечити централізоване планове керівництво промислові­стю при наявності оперативної та майнової самостійності кожного підприємства чи об'єднання можна було шляхом обов'язкового правового оформлення господарських зв'язків підприємств догово­рами. Ці договори укладались в рамках планових завдань і давали можливість конкретизувати планові завдання щодо потреб сторін, що укладають договір. Передбачались санкції на випадок невико­нання договору.

Ось чому на початку 30-х років законодавство вимагає, щоб підприємства і організації в межах планових завдань встановлювали свої взаємини по поставках товарів, наданню послуг тільки шляхом укладення договорів, досягається зміцнення договірної, а звідси — і планової дисципліни. Так, Раднарком УСРР постановою від 26 чер­вня 1932 р. "Про порядок розірвання та зміни договорів, укладених між підприємствами і організаціями республіканського та місцевого значення" категорично заборонив одностороннє розірвання або зміну договорів. Цивільне право того часу не допускало включення до договорів пунктів про звільнення боржника від відповідальності за невиконання договору "з незалежних обставин".