Статут 1930 p. виходив з необхідності мати сталу економічну базу громадського господарства і передбачав створення неподільного фонду колгоспу шляхом відрахування від чверті до половини вартості усуспільненого майна членів артілі. Крім того, здійснювалися щорічні відрахування у неподільний фонд від 10 до 30% доходів артілі. Тим самим селянин міцно прив'язувався до колгоспу.
Важливе і складне питання про порядок оплати праці колгоспників не дістало задовільного розв'язання. Статут проголошував оплату праці колгоспників з урахуванням її кількості і якості. Але спосіб виділення з доходів колгоспу фонду для оплати праці колгоспників не був визначений.
У 1931 р. в Україні було прийнято низку нормативних актів щодо організації та оплати праці в колгоспах. Ці акти регламентували утворення постійних виробничих бригад, встановлення норм виробітку і розцінок, поліпшення обліку праці та зміцнення трудової дисципліни, посилення ролі бригадирів тощо.
У розвиток Зразкового статуту сільськогосподарської артілі 1930 p. Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У спільною постановою від 8 квітня 1933 p. затвердили Тимчасові правила трудового розпорядку в колгоспах. Цей акт зобов'язував усіх колгоспників брати участь своєю особистою працею в колгоспному виробництві протягом усього року, передбачав дисциплінарну відповідальність колгоспників за невихід на роботу чи відмову від роботи без поважних причин.
Для подальшого розвитку колгоспного ладу в Україні, як і в усіх інших республіках, велике значення мав скликаний 11 лютого 1935 p. другий Всесоюзний з'їзд колгоспників-ударників, який схвалив проект нового Зразкового статуту сільськогосподарської артілі. Прийнятий з'їздом Статут був затверджений спільною постановою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) 17 лютого 1935 p.
Новий Статут, маючи силу закону, в той же час подібно до Статуту 1930 p. був зразковим, тобто на його основі кожний колгосп приймав свій статут. Разом з тим більшість його норм була обов'язковою для всіх колгоспів, завдяки чому значно посилювалося державне керівництво діяльністю колгоспів.
По-новому у Статуті були розв'язані питання колгоспного землекористування. Земля, яка була загальнонародною державною власністю, закріплювалася тепер за колгоспами в безстрокове користування, тобто навічно, і не підлягала ні купівлі, ні продажу, ні здачі в оренду. Зменшення колгоспної землі не допускалося.
У Статуті 1935 p. вперше називались мінімальні та максимальні розміри присадибних ділянок для всього СРСР з тим, що конкретно вони визначатимуться в залежності від обласних і районних умов; вказувалося також на кількість худоби (по зонах країни), яку може мати в особистій власності колгоспний двір.
22 травня 1935 p. Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У прийняли спеціальну постанову, яка визначала порядок вироблення, обговорення і затвердження колгоспами статут сільськогосподарської артілі в УСРР, а також встановлювала розміри присадибних ділянок колгоспного двору по кожній області України і кількість голів худоби, яку міг мати колгоспний двір.
Колгоспний лад став на цей час безроздільно пануючим. Наприклад, тільки в Україні у 1935 p. рівень колективізації досяг 91,3%. І тепер тоталітарна держава прагнула взяти з колгоспів якомога більше сільськогосподарської продукції, вилучити її майже безкоштовно. На розв'язання цього завдання і був спрямований розвиток колгоспного і земельного законодавства.
Першого удару було завдано присадибному господарству колгоспників. 28 травня 1939 p. видано постанову Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) "Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання", де наводились факти порушень встановлених статутом сільськогосподарської артілі норм присадибного землекористування, внаслідок чого присадибне господарство ставало джерелом доходів і відвертало колгоспника від роботи в колгоспі. Постанова вимагала негайно провести обмір присадибних ділянок і відібрати всі лишки землі. Одночасно встановлювався для кожного працездатного члена артілі обов'язковий мінімум трудоднів (60— 100 трудоднів на рік). Той, хто не виконував цей мінімум, вибував з колгоспу і втрачав право на присадибну ділянку. Трохи пізніше, у вересні 1939 p. було введено більш важкий прогресивно-прибутковий податок з присадибних ділянок колгоспників.
Тепер настала черга колгоспів, права яких були значно обмежені. Так, щоб примусити колгоспи займатися тільки виробництвом сільськогосподарської продукції, постановою Раднаркому СРСР від 22 жовтня 1938 p. їм заборонялося організовувати промислові підприємства.
У 1939—1940 pp. відповідно до постанов Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) обов'язкові поставки колгоспами державі продуктів тваринництва, зерна, рису, картоплі тощо обчислювались не з плану посіва цих культур або кількості худоби в колгоспах, а з кожного гектара закріпленої за колгоспом ріллі. Уточнювалися взаємини МТС з колгоспами. Згідно з постановою Раднаркому СРСР, яку було видано у лютому 1938 p., належна з колгоспів натуроплата за роботи МТС цілком надходила тепер до бюджету держави і здавалась колгоспами разом з продукцією по обов'язкових поставках.
Кримінальне право і процес. Кримінальному праву в період 30-х років надавалося вирішальне значення. Вважалося, що за допомогою жорстоких покарань, шляхом посилення репресій можна швидко та ефективно розв'язати будь-яке завдання. Тим більше, що наприкінці 20-х років партійно-державне керівництво на чолі з Сталіним розпочало штучно відроджувати властиве епосі громадянської війни протистояння соціальних сил і розкручувати маховик репресій, аби повернутися до звичайної воєнно-комуністичної політики. Особливо негативний вплив на розвиток кримінального законодавства мала шкідлива концепція про посилення і загострення класової боротьби в міру успіхів будівництва соціалізму, хибні положення якої були висловлені у доповіді Сталіна на об'єднаному Пленумі ЦКК і ЦК ВКП(б) у січні 1933 p.
Все це призвело до значного посилення у цей час суворості кримінальної репресії, розширення переліку злочинів, за які встановлювалася вища санкція, надзвичайно жорстокої постановки захисту соціалістичної власності. У цьому розумінні характерна також заміна з 1934 p. раніш прийнятого в кримінальному законодавстві терміна "заходи соціального захисту" терміном "покарання". Закон від 8 серпня 1936 p. запровадив на додаток до раніш встановлених видів позбавлення волі (у виправно-трудових таборах і загальних місцях ув'язнення) ще й найсуворіший вид позбавлення волі — тюремне ув'язнення.
Посилення кримінальної репресії виявилося і в тому, що Закон від 7 квітня 1935 p. знизив мінімальний вік кримінальної відповідальності неповнолітніх і встановив, що, починаючи з 12 років, особи, викриті у вчиненні крадіжки, заподіянні насильства і тілесних ушкоджень, вбивстві чи замаху на вбивство, підлягають притягненню до суду із застосуванням усіх встановлених законом мір кримінального покарання.
До цього слід додати поширення позасудової репресії, діяльність особливої наради при НКВС СРСР та численних "трійок".