Основні риси розвитку права в 20 – 30 рр.

Для договірного оформлення відносин між господарськими організаціями наприкінці кожного року провадилася так звана "до­говірна кампанія", в ході якої укладалися договори на наступний рік відповідно до затверджених планів. Постанови Раднаркому СРСР про порядок укладання договорів на 1933 p. і 1934 p. стали важливими джерелами договірного права. Вони встановлювали за­гальні форми договірних зв'язків і визначали конкретний зміст договорів. Особлива увага зверталась на необхідність чіткого регла­ментування в договорах відповідальності сторін за порушення до­говірних зобов'язань (сплата пені, неустойки, штрафу, стягнення збитків). Раднарком СРСР категорично забороняв одностороннє відмовлення від виконання договору і односторонню зміну його умов. Розірвання і зміна договорів допускалися лише у виняткових випадках: а) за розпорядженням керівника відомства, якщо договір укладений між органами, йому підпорядкованими; б) за постано­вою Ради праці і оборони, якщо хоча б одна із сторін є підприєм­ством чи організацією загальносоюзного значення; в) в порядку, встановлюваному законодавством союзних республік, якщо обидві сторони є установами або підприємствами республіканського чи місцевого значення.

Договірні відносини між господарськими організаціями УРСР розвивалися на підставі загальносоюзних законодавчих актів про договірні кампанії. У відповідності з ними Раднарком УСРР своїми постановами встановлював конкретні строки укладання договорів по окремих господарських системах.

Питанням зміцнення і розвитку договірних відносин між гос­подарськими організаціями та посиленню планового керівництва надавалась велика увага і в подальший час. Так, у другій половині 30-х років основною формою договору поставки стають прямі договори, що укладаються на підставі "протокольних угод" між центрами господарських систем. Протокольні угоди визначали по­рядок укладання договорів підпорядкованими організаціями і ос­новні пункти змісту майбутніх договорів. Проте вони не містили в собі конкретних погоджень щодо прав і обов'язків сторін. Тому, починаючи з 1937 p., протокольні угоди замінюються "основними умовами поставки", які більш докладно визначали найважливіші моменти майбутніх договорів.

Зберігалася і практика постачання деяких видів продукції без укладання договорів, на підставі адміністративних актів. Так, у 1938 p. запроваджується бездоговірний порядок поставки металів і металопродукції, за яким зобов'язання виникали безпосередньо з планових показників і відомчих наказів.

У зв'язку з посиленням планових засад було визнано необхід­ним зміцнити плановий характер договору перевезення. 10 лютого 1935 p. Раднарком СРСР затвердив новий Статут залізниць СРСР, у якому підкреслювалось, що основним обов'язком залізниць є виконання державного плану вантажних і пасажирських переве­зень. Подібний характер мали Статут внутрішнього водного транс­порту 1930 p. і Повітряний кодекс СРСР 1932 p.

Інтереси розвитку соціалістичного господарства вимагали на­ведення порядку в управлінні та розпорядженні державною власні­стю, яка стала безроздільно пануючою в усіх галузях економіки. З цією метою постановою ЦВК і Раднаркому СРСР від 29 квітня 1935 р. "Про передачу державних підприємств, будинків і споруд" заборонялись продаж і придбання державними органами цих ос­новних фондів за гроші, встановлювався суворий порядок перероз­поділу державної власності, який базувався на принципі безплатної передачі.

Крім удосконалення управління і розпоряджень державною власністю, велика увага приділялась також зміцненню власності кооперативних об'єднань. Постанова ЦВК і Раднаркому УСРР від 21 серпня 1935 p. забороняла примусово вилучати будь-яке майно (підприємства, споруди, матеріали, кошти тощо) у кооперативних організаціях усіх систем. Питання про вилучення цих коштів і майна належало до виключної компетенції уряду УРСР.

На посилення відповідальності державних органів, колгоспів, кооперативних і громадських організацій за своєчасне виконання своїх зобов'язань було спрямовано також прийняту на підставі загальносоюзного акта постанову ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 19 листопада 1934 р. "Про строки позовної давності". У ній вста­новлювався єдиний півторарічний строк позовної давності у спорах між державними, кооперативними і громадськими установами, під­приємствами і організаціями. Для відносин, в яких хоча б на одній стороні беруть участь приватні особи, зберігався загальний річний строк позовної давності.

Президія Верховної Ради СРСР видала 10 лютого 1941 р. Указ про заборону продажу, обміну і відпустку на сторону устаткування та матеріалів і встановила судову відповідальність за ці незаконні дії. Залишки матеріалів і устаткування мали реалізовуватися у вста­новленому спеціальною постановою Раднаркому СРСР порядку. На доповнення до загальносоюзних положень Раднарком УРСР 23 травня 1941 p. видав постанову про порядок обліку і викорис­тання на підприємствах і будовах республіканської, обласної, місь­кої та районної підпорядкованості і промислової кооперації зайвого устаткування і матеріалів.

Істотні зміни відбулися і в галузі правового регулювання това­рообороту і взагалі торгівлі. У відповідності з загальносоюзними актами ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову про внесення змін у республіканське законодавство з питань радянської торгівлі. Приватним торговцям заборонялось відкривати магазини та крамни­ці, було накреслено низку заходів щодо викоренення перекупників.

Що стосується регулювання цивільно-правових відносин фі­зичних осіб, то тут зміст цивільного права суттєво змінився, незва­жаючи на те, що відповідні норми Цивільного кодексу УСР.Р не були піддані значним змінам. Корінне зрушення у цій галузі циві­льного права зумовлено насамперед тим, що приватногосподарську діяльність скільки-небудь значного масштабу було повністю приду­шено, і пов'язані з нею майнові права, як такі, що здійснюються в суперечності з їх соціально-господарським призначенням, на підс­таві ст. 1 ЦК УСРР не охоронялися законом. Хоча ЦК зберігав для приватних осіб вільний доступ до акціонерних і різних торговель­них і промислових товариств, але норми, що цього стосувалися, вже не мали практичного значення.

Трудове право. Політика форсованої індустріалізації висунула нові завдання в галузі регулювання праці. Величезного значення набули закони, спрямовані на піднесення продуктивності праці, зміцнення трудової дисципліни, усунення плинності робочої сили.

Згідно з директивами партії і союзного уряду про заходи до планового забезпечення народного господарства робочою силою і ліквідації її плинності ВУЦВК і Раднарком УСРР постановою від 25 лютого 1931 p. внесли відповідні зміни і доповнення до Кодек­су законів про працю УСРР і трудового законодавства.

Наркомпраці було надано широке право переводити кваліфі­кованих робітників і фахівців в інші галузі народного господарства чи в інші місцевості для використання за фахом, а також перероз­поділяти кваліфікованих робітників. Встановлювалось, що всі під­приємства, установи і господарства могли наймати робочу силу тільки через органи праці. КЗпП УСРР був доповнений статтею, згідно з якою розподіл на роботу молодих спеціалістів мав прова­дитися на підставі спеціальних законів. Молоді спеціалісти, які закінчували вищі навчальні заклади і технікуми, повинні були працювати протягом трьох років на виробництві за призначенням наркоматів, у віданні яких перебував навчальний заклад. Самовіль­не влаштування на роботу або неприбуття до місця призначення розглядалося як порушення закону. Категорично заборонялось ви­користовувати молодих спеціалістів не за спеціальністю, яку вони опанували в навчальному закладі.