Основні риси розвитку права в 20 – 30 рр.

У 1931 p. визначився порядок укладання договорів з колгоспа­ми про виділення для промисловості робітників-відхідників з числа членів артілі. Такі договори мали супроводжуватись укладанням індивідуальних договорів підприємств з колгоспниками-відхідника­ми про умови роботи на підприємстві.

На початку 30-х років завершилося переведення робітників промисловості і транспорту на 7-годинний робочий день. Більшість підприємств і установ було переведено на безперервний виробни­чий тиждень, а робітники і службовці одержували день відпочинку по черзі у різні дні тижня. Але від такого порядку скоро довелося відмовитись.

На роботі промисловості негативно відбивалася зрівняльна система оплати праці, яка існувала в той період. До того ж в галузі організації праці була поширена знеосібка. Введення нових тариф­них сіток, розбитих на певну кількість розрядів, стало початком планового державного нормування заробітної плати робітників з урахуванням різниці між працею кваліфікованою і некваліфікова-ною, між працею важкою і легкою.

Праця робітників різних кваліфікацій оплачувалась тепер або за твердими фіксованими ставками або за тарифними сітками, розробленими для кожної галузі промисловості.

Основною формою оплати праці в Україні, як і в інших союзних республіках, була відрядна. Вона ставила розміри оплати в залежність від результатів праці. Поряд з відрядною застосовува­лись почасова і преміальна оплати праці.

З метою зміцнення трудової дисципліни був встановлений новий порядок оплати простоїв та браку. Це знайшло своє вира­ження у прийнятій відповідно до загальносоюзного законодавства постанові ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 4 червня 1932 р. про внесення змін до КЗпП УСРР.

Згідно з цією постановою брак на виробництві з вини робіт­ника зовсім не оплачувався, а брак не з вини робітника оплачувався в розмірі двох третин ставки почасової оплати праці даного робіт­ника. Оплата за простій з вини робітника не провадилась. За простій не з вини робітника оплата провадилась в розмірі половини тарифної ставки почасової оплати праці робітника відповідної ква­ліфікації.

Особливо суворі заходи вживалися з метою посилення бороть­би із втратами робочого часу та прогулами. У постанові ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 22 листопада 1932 p. вказувалось, що за неявку на роботу без поважної причини, хоча б протягом одного дня, робітник або службовець підлягає звільненню з роботи з позбавленням права користуватися квартирою, наданою в будинку даного підприємства чи установи.

Зміцненню трудової дисципліни сприяло також видання зага­льносоюзних статутів про дисципліну в окремих галузях народного господарства і державної діяльності: на залізничному транспорті (1933 р.), в органах юстиції (1933 р.), на водному транспорті (1934 р.), в органах зв'язку (1935 p.) тощо.

Аналогічна робота в республіканському масштабі провадилась і в Україні. Враховуючи велике значення додержання суворої тру­дової дисципліни серед працівників системи енергопостачання, Раднарком УРСР 11 вересня 1935 p. затвердив Статут про дисцип­ліну робітників та службовців комунальних електростанцій і елек­тромереж УСРР.

28 грудня 1938 p. Раднарком СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС прийняли постанову "Про заходи щодо впорядкування трудової ди­сципліни, поліпшення практики державного соціального страхуван­ня і боротьби із зловживаннями в цій справі". Постанова провадила різку межу між сумлінними працівниками і прогульниками, ледаря­ми, зокрема щодо їхніх прав на одержання допомоги по соціальному страхуванню, і вводила нові норми страхового забезпечення по хво­робі, диференційовані залежно від стажу роботи. Встановлювалися надбавки до пенсій за стаж безперервної роботи та інші привілеї. В той же час постановою Раднаркому СРСР вводяться єдині трудові книжки, у яких фіксується уся трудова діяльність громадянина.

З метою морального стимулювання Указом Президії Верхов­ної Ради СРСР від 21 грудня 1938 p. встановлений найвищий ступінь відзнаки — звання Героя Соціалістичної Праці, а також запроваджені медалі "За трудову доблесть" і "За трудову відзнаку".

Важливі зміни в трудовому законодавстві відбулися наприкін­ці 30-х років, коли вже розпочалася друга світова війна. Так, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 p. збільшувалась тривалість робочого дня: замість шести-семигодинного встановлю­вався восьмигодинний робочий день. Усі підприємства і установи переводилися на семиденний робочий тиждень. Самовільне зали­шення робітниками і службовцями підприємств та установ, а також самовільний перехід з одного місця роботи на інше заборонялися, тобто відбувалось прикріплення робітників і службовців до своїх підприємств і установ. Самовільне залишення роботи або прогул тягли за собою кримінальну відповідальність.

З правових актів, що стосувались адміністративно-правового перерозподілу кадрів, слід згадати Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 жовтня 1940 p., яким відновлювався порядок примусо­вих переведень на інше місце роботи, що застосовувався до деяких категорій кваліфікованих робітників і службовців.

Порядок набору робітників з колгоспів, що існував раніше, уже не забезпечував промисловість необхідними кадрами. Тому Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 жовтня 1940 р. "Про державні трудові резерви" створювалися школи фабрично-заводсь­кого навчання, ремісничі та залізничні училища. Щорічний призов (мобілізація) міської та сільської молоді мав становити від 800 тис. до 1 млн. чоловік. Передбачені цим Указом державні резерви робочої сили перебували в безпосередньому розпорядженні уряду СРСР і не могли бути використані відомствами на свій розсуд.

Колгоспне і земельне право. Найсерйозніші зрушення відбува­лися в даний період в колгоспному і земельному праві. Вони стали наслідком необхідності підготувати правові умови проведення суці­льної колективізації і ліквідації на цій підставі "куркульства" як класу.

Розпочалася суцільна колективізація під проводом більшови­цької партії, яка визначала і форми, і методи, і строки її проведен­ня. Безпосередній перехід до суцільної колективізації, яку Сталін назвав "революцією згори", був проголошений в рішеннях листо­падового (1929 p.) Пленуму ЦК ВКП(б). Особлива роль в цьому відводилась Україні як найважливішому зерновому району. На Пленумі окремо була заслухана доповідь секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора "Про сільське господарство України і про роботу на селі". В постанові наголошувалося, що Україна має достатню мате­ріально-технічну базу для перетворень у сільському господарстві. ЦК КП(б)У пропонувалося посилити темпи колективізації. Україна відносилася до групи районів, де колективізацію планувалося закін­чити восени 1931 p. або навесні 1932 p.

Темпи колективізації "спускалися згори" у вигляді контроль­них цифр. Але знаходились керівники, які були готові до ще більшого форсування колективізації. ВУЦВК і Раднарком УСРР, наприклад, схвалили заходи щодо завершення під час весняної посівної кампанії 1930 p. суцільної колективізації в семи округах і не менш як у 75 районах республіки. А 24 лютого 1930 p. C.Kociop у інструктивному листі ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій уже вимагав: "Степ треба цілком колективізувати за час весняної посів­ної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 р.". На практиці намагання прискорити темпи колективізації та достроково завер­шити її призводили до порушення принципу добровільності, до грубого адміністрування. Середнякам, які не вступали до колгоспів, загрожували розкуркулюванням і позбавленням виборчих прав, у масовому порядку вимагали повністю усуспільнювати корів, дрібну худобу і птицю, роблячи спроби перестрибувати до комуни.