Основні риси розвитку права в 20 – 30 рр.

Внаслідок таких методів проведення колективізації в Україні знищувалися історичні, національні традиції використання землі, створювалися командно-адміністративні інститути управлінської бю­рократії. Все це викликало серйозне незадоволення трудового селян­ства, призводило до зростання напруження на селі. Партійне керівни­цтво занепокоїлось. 21 лютого 1930 р. в Москві відбулася нарада партійних керівників Росії та України, на якій було намічено заходи щодо виправлення становища. 2 березня в "Правді" було надруковано статтю Сталіна "Запаморочення від успіхів" і нову редакцію примір-ного статуту сільгоспартілі. 14 березня ЦК ВКП(б) прийняв постанову "Про боротьбу з викривленнями партлінії в колгоспному русі". Все це внесло деяке тимчасове заспокоєння в селянські маси, після чого боротьбу за завершення суцільної колективізації було продовжено.

Щоб здійснити колективізацію швидкими темпами, було вирі­шено знищити найзаможніший прошарок селянства, до складу якого входили всі ті селяни, які чинили опір усуспільненню, тобто "куркулі". Питання про місце куркуля в колективізованому селі постало ще у 1929 p., але тільки в постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 p. воно було відверто сформульоване як перехід у районах суцільної колективізації до політики ліквідації куркуля як класу.

Порядок розкуркулення розробила у січні 1930 p. спеціальна комісія під керівництвом В.Молотова. Результати її роботи були реалізовані в постанові ЦК ВКП(б) від ЗО січня 1930 р. "Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації". За цією постановою господарства, які підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. До першої відносилися "учасники й організатори антирадянських виступів і терористичних актів" (відповідно до рішень судових органів вони мали бути ізо­льовані у в'язницях або таборах); до другої — ті, хто "здійснював менш активний опір кампанії розкуркулення" (їх разом з родинами висилали в північні райони країни); до третьої — розкуркулені, котрі не чинили будь-якого опору (вони одержували зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів).

Визначення категорій за допомогою судових органів не дода­вало правосудності цьому документу, адже в ньому наводилась точна кількість селянських господарств, запланованих до включен­ня в першу (52000) та другу (112000) категорії. Інакше кажучи, заздалегідь визначалося, скільки селян і в яких саме формах чини­тимуть опір майбутній кампанії розкуркулення. Списки "куркулів" з поділом на категорії мали складатися за постановою наймитсько-бідняцьких зборів або сільських сходів і затверджуватися райвикон­комами.

1 лютого 1930 p. ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову "Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством". Цією постановою, проведеною через органи радян­ської влади, кампанії розкуркулення, яка була розв'язана більшови­цькою партією, надавалась видимість законності. Зокрема, в ній оголошувалось про заборону оренди землі і використання найманої праці в сільському господарстві, конфіскацію у куркулів засобів виробництва. Услід за цим 5 квітня 1930 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили постанову "Про заборону орендувати землю й застосовувати найману працю в одноосібник селянських господар­ствах у районах суцільної колективізації". Всі договори про оренду землі в цих районах проголошувалися такими, що втратили силу. Обласним виконкомам надавалося право конфісковувати майно куркулів та висилати їх за межі окремих районів і округів. Конфіс­ковані у куркулів будівлі, споруди, живий і мертвий реманент передавались у неподільні фонди колгоспів як вступний внесок за батраків та бідняків.

Всього за роки суцільної колективізації в Україні експропрі­йовано близько 200 тис. селянських господарств. Так відбувалось знищення найзаможнішого прошарку селянства, до складу якого входили всі ті селяни, що чинили опір усуспільненню. Статус незаможника не давав ніякої гарантії противникам колективізації — їх оголошували "підкуркульниками" й теж піддавали репресіям.

В таких умовах партійно-державне керівництво велику увагу приділяло будівництву машинно-тракторних станцій. Постанова ЦК ВКП(б) від 29 грудня 1930 p. оцінювала МТС як "основні опорні пункти суцільної колективізації та ліквідації куркульства як класу".

Спочатку до будівництва МТС залучались кошти селянства, але незабаром був взятий курс на перетворення МТС у підприємства державної власності. Вони будувались за рахунок держави і в них зосереджувалась уся сільськогосподарська техніка. За зразковим до­говором МТС з колгоспом, затвердженим Раднаркомом СРСР 5 лю­того 1933 p., колгосп повинен був продати МТС усі складні сільсько­господарські машини (молотарки, локомобілі), які були у нього. Таким чином, колгосп опинявся у повній залежності від МТС. Взагалі МТС відігравала керівну роль у колгоспному будівництві, яка особливо посилилася після створення політвідділів МТС.

Одночасно з проведенням суцільної колективізації розпоча­лась робота по забезпеченню правового регулювання діяльності колективних господарств, яка знайшла своє відбиття, перш за все, в розробці зразкових статутів сільгоспартілі.

Перший варіант такого Статуту був розроблений 6 лютого 1930 p. Він підкреслював "перехідний до комунізму" характер сіль­госпартілі і не передбачав збереження присадибного господарства колгоспників. До статуту були внесені деякі зміни, і 1 березня 1930 p. ЦВК і Раднарком СРСР затвердили його як Зразковий статут сільськогосподарської артілі.

Статут 1930 p. визначав мету створення сільськогосподарської артілі — побудова великого колективного соціалістичного сільсько­го господарства. Прийняття до артілей куркулів та інших осіб, позбавлених виборчих прав, заборонялось. Виняток з цього прави­ла допускався тільки для членів тих сімей, у складі яких були червоні партизани, червоноармійці, сільські вчителі і агрономи, які ручалися за членів своєї сім'ї.

Встановлювалось, що всі межі знищуються і створюється єди­ний земельний масив колгоспу, причому цей масив ні в якому разі не повинен зменшуватись. Інакше кажучи, наділення землею вибу­лих членів артілі за рахунок земельної площі артілі заборонялося.

Був також визначений правовий режим колгоспного землеко­ристування. В Статуті йшлося про безстрокове користування зем­лею, яке розглядалося як користування без установлених заздале­гідь визначених строків.

Статут, вимагаючи від селян, які вступали до артілі, усуспіль­нення належних їм засобів виробництва, що були в них (робоча і продуктивна худоба, запаси насіння, реманент і господарські будів­лі), в той же час дозволяв залишати в особистій власності колгосп­ного двору одну корову, деяку кількість дрібної худоби і птиці. Присадибні ділянки, що були у селян, які вступають у колгосп, просто "залишалися в одноосібному користуванні". Зміна їх розмі­рів була можливою тільки за рішенням правління колгоспу, затвер­дженим загальними зборами.