Основні риси права в період 1921-1929 рр.

Належну увагу Цивільний кодекс приділяв праву власності. Розрізнялась власність: а) державна (націоналізована та муніципалізована), б) кооперативна, в) приватна. Перевага надавалася дер­жавній власності. Так, земля, надра, ліси, води, залізниці загально­го користування проголошувалися виключно власністю держави. Об'єкти державної власності, перелік котрих наводився в ст. 22 ЦК, повністю вилучалися з цивільного обігу. Державні підприємства і установи мали право стягнути незаконно відчужене майно, що їм належало, не лише від несумлінного, а й від сумлінного набувача. Колективістська точка зору декларувалася в багатьох статтях ЦК.

Цивільний кодекс надавав законно існуючим кооперативним організаціям право мати у власності підприємства незалежно від числа зайнятих на них робітників.

Поряд з державною і кооперативною власністю ЦК УСРР допускав приватну власність. Стаття 54 ЦК зазначала, що "предме­том приватної власності можуть бути: ненаціоналізовані будівлі, підприємства торгівлі, промисловості, що мають найманих праців­ників не більше передбаченої особливими законами кількості, зна­ряддя та засоби виробництва, гроші, цінні папери та інші цінності, в тому числі золота і срібна монета та іноземна валюта; предмети хатнього і власного вжитку, товари, які продавати законом не заборонено, та всіляке невилучене з приватного обороту майно". Приватна власність допускалася Кодексом лише в точно визначе­них межах за неодмінної умови дотримання приватним власником законів України.

Дозволивши різні форми власності, ЦК УСРР забезпечував певну свободу договору. Це було закріплено в статтях 26—43 ЦК, а також у спеціальному розділі "Зобов'язальне право". Найважливі­шим завданням ЦК у галузі зобов'язального права було закріплення позицій держави і державних підприємств в обороті, надання їм істотних переваг і гарантій при укладанні угод. Так, згідно зі ст. ЗО, "правомочність є недійсною, коли договір укладений з метою, що суперечить законові, або в обхід закону, а також коли він спрямо­ваний на очевидну шкоду для держави". ЦК УСРР заборонив здачу в піднаймання орендованого державного майна. На користь держа­ви віддавалися безплатно всі поліпшення, зроблені орендарем. Ко­декс забезпечував підвищену охорону інтересів замовника в догово­рі підряду, якщо замовником була держава. У розділі "Зобов'язаль­не право" регламентувалися підстави виникнення і припинення зобов'язань, визначалися різні види договорів, загальні і конкретні до кожного з них вимоги. Статті 403—415 ЦК торкалися зобов'я­зань, що виникали внаслідок заподіяння іншому шкоди.

В останньому розділі ЦК УСРР містилися норми спадкового права, допускалося спадкування за законом і за заповітом. У ст. 417 зазначалося: "Якщо загальна вартість спадкового майна перевищує десять тисяч карбованців, то між державою в особі народного комісаріату фінансів та його органів і приватними особами, які закликаються до спадкоємства за законом або за заповітом, прова­диться поділ або ліквідація спадкового майна в частині, що переви­щує вартість спадкоємства, на користь заінтересованих органів держави". ЦК вказував і ще на деякі обмеження спадкового права. Так, було обмежено коло осіб, котрі могли спадкувати за законом.

Крім ЦК УСРР, діяли й інші нормативні акти, що регулювали цивільно-правові відносини. Так, одним із важливих актів було "Положення про державні промислові трести УСРР" від 4 липня 1928 p., прийняте на основі загальносоюзного "Положення про державні промислові трести". 11 січня 1928 p. ВУЦВК і Раднарком УСРР схвалили "Положення про належні державні будинки в міс­тах і селищах міського типу та про порядок використання житлових приміщень у цих будинках". 6 лютого 1929 p. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову "Про авторське право", якою регулюва­лися права на літературні, наукові і художні твори.

Цивільне право України відігравало значну роль у створенні належних умов для здійснення нової економічної політики, регулю­ючи перш за все взаємовідносини між державною і приватною власністю.

Сімейне право. У першій половині 20-х років шлюбно-сімейні відносини в Україні регулювало сімейне законодавство, прийняте ще в 1918—1919 pp. 31 травня 1926 p. сесія ВУЦВК прийняла Кодекс законів про родину, опіку, подружжя та про акти громадя­нського стану. Кодекс мав такі розділи: "Родина", "Про опікунст­во", "Подружжя", "Права громадян змінювати свої прізвища та ім'я", "Визнання особи безвісно відсутньою або померлою".

За Кодексом визнавалась обов'язковість державної реєстрації шлюбу: "подружжя реєструється в органах ЗАГСу. Тільки реєстра­ція подружжя в органах ЗАГСу є неспірним, до спростування судом, доказом наявності подружжя". У той же час, коли сторони з якихось причин не мали можливості оформити фактичний шлюб шляхом реєстрації, суди могли в кожному окремому випадку виз­начити права кожного з незареєстрованого подружжя на одержання аліментів від іншого і на нажите під час шлюбу майно. Згідно із ст. 106 "вчинення релігійного обряду (шлюбу) не має будь-якого правового значення та не може правити за доказ подружжя".

Розлучення також, як і реєстрація шлюбу, було віднесено до відання органів ЗАГСу.

Кодекс регулював питання майнових відносин подружжя. Так, він вважав роздільною власністю лише майно, яке було придбане до шлюбу, а майно, яке придбане подружжям під час спільного життя, вважалося таким, що належало їм обом на основі спільної власності. Спільне майно у випадку розлучення ділилося на рівні частки.

Кодекс визначав порядок одержання аліментів. Таке право виникало у одного з подружжя у випадку непрацездатності, яка виникла до шлюбу, під час шлюбу або не пізніше одного року після розлучення.

Кодекс регулював широке коло питань, пов'язаних з правові­дносинами між батьками і дітьми. Вони не залежали від того, зареєстрований шлюб батьками чи ні. Кодекс також встановлював право усиновлення (удочеріння). Значна кількість статей Кодексу була присвячена питанням опіки і піклування.

Земельне право. Завдання підвищення продуктивності сільсько­го господарства за умов переходу до непу потребувало законодавчого забезпечення стабільності одноосібного землекористування. Розв'я­занню цієї проблеми була присвячена перш за все постанова V Все­українського з'їзду Рад "Про закріплення користування землею". Широке коло питань забезпечення трудового землекористування регулювала постанова сесії -ВУЦВК "Основний закон про трудове землекористування", видана з метою створення "правильного, ста­лого і пристосованого до господарських і побутових умов трудового користування землею, необхідного для відбудови і розвитку сільсько­го господарства". Постанова визначила порядок трудового землеко­ристування і трудової оренди землі, регламентувала питання зміц­нення трудового землекористування і землеустрою, а також регулю­вала таке питання, як застосування допоміжної найманої праці в трудових землеробських господарствах. Положення "Основного за­кону про трудове землекористування" були включені до Земельного кодексу УСРР (далі — ЗК), який складався з чотирьох частин ("Про трудове землекористування", "Про міські землі", "Про державне земельне майно", "Про землеустрій та переселення").