Основні риси права в період 1921-1929 рр.

ЗК УСРР перш за все зазначив, що "право приватної власності на землю, надра, води та ліси в межах УСРР скасоване назавжди", а всі землі в межах УСРР, "в чийому б віданні вони не були, — становлять власність Робітничо-Селянської Держави". Тим самим ЗК встановлював, що будь-яке право землекористування можливе було тільки в результаті надання його державою і за умов, визначе­них державою. Порушення права державної власності на землю (купівля, продаж, заповіт, дарування, застава землі) заборонялись, а особи, винні в цьому, притягалися до кримінальної відповідаль­ності, а також позбавлялися землі, якою користувалися.

Право користування землями сільськогосподарського призна­чення ЗК надавав хліборобам та їх об'єднанням, міським поселен­ням державним установам і підприємствам. Він встановлював, що право на користування землею для ведення сільського господарства мають всі громадяни УСРР (незалежно від статі, віросповідання, національності), які бажають обробляти землю власною працею. Громадяни, що бажають одержати землю в трудове користування, наділяються землею або земельними громадами, до складу яких вони входять, або земельними органами, якщо в розпорядженні останніх є запасна земля. Право на землю, надану лише в користу­вання, вважалось безстроковим і могло бути припинене лише на підставі, визначеній законом. Наприклад, трудового землекористу­вача можна було позбавити землі в тому разі, якщо двір перестав займатись сільським господарством, у випадку необхідності зайня­ти землю для державних чи громадських потреб. Тоді землекорис­тувачеві відводилась земля в іншому місці і відшкодовувались запо­діяні вилученням збитки. Право на користування землею могло бути здійснене землекористувачем лише в складі земельної грома­ди. У зв'язку з цим Кодекс докладно визначав склад земельної громади, її права та обов'язки, органи управління. Стаття 42 зазна­чала, що "окрім існуючих земельних громад за громади визнаються ще й сільськогосподарські комуни та артілі, а також добровільні об'єднання окремих дворів або сукупності дворів, що відокремлені від колишніх громад". Громада була тією формою об'єднання се­лян, яка полегшувала органам держави контроль і керівництво сільським господарством.

Значну увагу ЗК приділяв регламентації трудового землекори­стування, оскільки одноосібна форма в сільському господарстві на той час була переважаючою. Кодекс давав детальну правову регла­ментацію інституту селянського двору — основної виробничої оди­ниці в сільському господарстві. Стаття 66 визначала двір як родин­но-трудове об'єднання осіб, що спільно вели сільське господарство. Кодекс встановлював умови і підстави поділу двору. Забезпечуючи стійкість трудового землекористування, ЗК уводив такі інститути, як трудова оренда землі і допоміжна наймана праця в трудових землеробських господарствах. Тимчасова передача права користу­вання землею сприяла запобіганню від розорення трудових одноо­сібних господарств внаслідок стихійного лиха та інших причин. Наймана праця допускалася за умови дотримання законів про охорону і нормування праці.

Кодекс містив досить важливе право земельної громади самій обирати форми землекористування, наприклад общинну, дільничу, колективну. Найсприятливіші умови забезпечував спільний обробіток землі. ЗК УСРР регулював питання землекор' тах, землевпорядкування і переселення.

Земельний кодекс УСРР надалі зазнавався 1925 p. ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили істотні зміни і доповнення до його розділу пр». земельних справ. 27 червня 1927 p. ВУЦВК і Радна». постанову "Про зміну і доповнення Земельного кодексу зміни і доповнення були настільки значними, що означали,«. прийняття ЗК УСРР в новій редакції. Вони, зокрема, стосувал». розширення прав сільських рад у галузі керівництва сільським господарством, трудової оренди землі, підсобної займаної праці в трудових сільських господарствах, прав і обов'язків земельних гро­мад, нагляду за їх діяльністю, порядку провадження справ про землеустрій.

У другій половині 20-х років, в умовах розширення компетен­ції союзних державних органів, а Україні поширювали свою дію загальносоюзні акти в галузі земельного права, серед яких найбіль­шу вагу мали "Загальні начала землекористування і землеустрою". Вони були прийняті ЦВК СРСР 15 грудня 1928 p. і підтверджували непорушність виключного права державної власності на землі. Че­рез текст згаданого нормативного акта червоною ниткою проходить закріплення у ст. 4 створення засади для розширення колективізації і обмеження прав найзаможнішого прошарку селянства ("курку­лів").

Важливим законодавчим актом, що дорівнював кодексові, був Закон про ліси УСРР (3 листопада 1923 p.). Він був тісно пов'яза­ний із Земельним кодексом, оскільки розвивав і конкретизував правила використання лісів як всенародного добра.

Трудове право. Нова економічна політика внесла у трудове право суттєві зміни, які можна звести до трьох головних положень:

скасування трудової повинності; заміна регламентації нормування праці; відродження договірних засад.

Одним з перших нормативних актів, що відповідав умовам непу, стала постанова Раднаркому УСРР від 19 квітня 1921 р. "Про полегшений перехід робітників і службовців з одного підприємства на інше". Запроваджувалися чергові і додаткові відпустки для робі­тників і службовців із збереженням заробітної плати. 31 травня 1921 p. Раднарком прийняв постанову "Про надурочні роботи", в якій зазначалося, що такі роботи допускалися лише у виняткових випадках. Прийнятий Раднаркомом 21 вересня 1921 p. Кодекс законів про працю малолітніх і підлітків встановлював правила охорони праці названих категорій учасників трудових відносин. Були прийняті й інші нормативні акти, які мали на меті регулювати відносини в умовах переходу України до нової економічної політи­ки. Але більш детально питання трудового права регулювались Кодексом законів про працю в УСРР (далі — КЗпП), який був уведений в дію з 15 листопада 1922 p.

У першій статті КЗпП встановлював, що його норми "поши­рюються на всіх осіб, працюючих за наймом, в тому числі і вдома (квартирники), і обов'язкові для всіх підприємств, установ і госпо­дарств (державними, не виключаючи військових, громадських та приватних, в тому числі тих, що надають надомну роботу), а також для всіх осіб, які застосовують найману працю за винагороду". Всі договори й угоди про працю, що погіршували умови праці, вважа­лися недійсними.

Наймання і надання робочої сили проводилися на основі принципу добровільної угоди працівника. Трудова повинність зас­тосовувалась лише у виняткових випадках.

КЗпП визначав поняття колективного договору і поняття тру­дового договору. Умови трудового договору встановлювалися угодою сторін. При цьому зазначалося, шо "недійсні умови трудового дого­вору, що погіршують стан працюючого, порівнюючи з умовами, встановленими законами про працю, умовами колективного догово­ру і правилами внутрішнього розпорядку, що поширюються на дане підприємство або установу, а також умови, що ведуть до обмеження політичних і загальногромадських прав працівника". Кодексом рег­ламентувались правила укладання трудового договору, порядок його виконання. Ним також передбачались наслідки порушення трудового договору. Значна кількість статей КЗпП була присвячена правилам внутрішнього трудового розпорядку та умовам їх запровадження, порядку встановлення норм виробітку, підставам і розміру оплати праці, гарантіям і компенсаціям для працюючих на час виконання обов'язків, передбачених законодавством.