Основні риси права в період 1921-1929 рр.

гласність суду, тобто розгляд справ у відкритому для всіх публічно­му засіданні; усність, яка вимагає, щоб підставою для рішення був усний розгляд справи в судовому засіданні; безпосередність, тобто безпосереднє ознайомлення, вивчення і перевірка суддями всіх доказів у справі в ході судового розгляду; змагальність і рівноправ­ність сторін, тобто надання позивачу, відповідачу й прокуророві однакових прав і можливостей наводити докази для обгрунтування своїх тверджень і вимог; судочинство на мові більшості місцевого населення з наданням перекладача особам, що не володіють цією мовою. ЦПК УСРР відображав тенденцію розширення втручання Радянської держави і її органів у справи громадянина, Так, Кодекс зазначав, що суд у цивільному процесі відіграє активну роль, не задовольняється доказами, наведеними сторонами, а вживає всіх заходів для з'ясування істотних для справи обставин і в разі необ­хідності сам витребовує їх. Разом з тим ст. 4 ЦПК УСРР встанов­лювала, що при відсутності нормативних актів для вирішення будь-якої справи суд має розв'язати її, керуючись загальними началами радянського законодавства і загальною політикою робітничо-се­лянського уряду. Таким чином, вказівка про політику робітничо-се­лянського уряду надавала суду змогу порушувати права окремих верств населення республіки (перш за все тих, хто був законодавством обмежений у виборчих правах). У той же час трудящим, що зверталися до суду, останній мав допомагати захищати їхні права та законні інтереси. ЦПК УСРР докладно регулював питання предс­тавництва на суді, підсудність справ, судових витрат, штрафів, процесуальних строків, виклику до суду, а також порядок позовного провадження і особливих проваджень. Кодекс містив норми, що розв'язували питання оскарження і перегляду судових рішень та їх виконання.

Після прийняття Кодексу у процесі його використання нагро­маджувався досвід його застосування, виявлялися певні хиби, при­таманні цьому кодексові. Ця обставина, а також певні зміни в адміністративно-територіальному поділі республіки, розвиток циві­льного обороту, практика розв'язання ряду процесуальних питань у рішеннях цивільно-процесуальної колегії Верховного Суду УСРР, а також деякі інші обставини зумовили необхідність прийняття ново­го ЦПК. 11 вересня 1929 p. ВУЦВК і Раднарком УСРР затвердили новий Цивільний процесуальний кодекс УСРР. Він набирав чинно­сті з 1 грудня 1929 p. Зберігаючи основні принципи ЦПК 1924 p., новий Кодекс багато в чому відрізнявся від нього. Так, розділи 36—42, що регламентували ведення справ про неспроможність, були новими. У цих розділах, побудованих на основі загального законодавства про неспроможність фізичних і юридичних осіб, детально регламентувався порядок визначення особи або ор­ганізації неспроможною; визначались підсудність і порядок провад­ження у справах про неспроможність, наслідки неспроможності, умови призначення ліквідаторів майна осіб або організацій, визна­них неспроможними, порядок розділу ліквідаційного майна.

Виправно-трудове право. Порядок здійснення мір покарання в республіці регулював прийнятий ВУЦВК 23 жовтня 1925 p. Випра­вно-трудовий кодекс УСРР (далі — ВТК). Завданням Кодексу було встановлення і здійснення системи виправно-трудових заходів з метою "пристосування злочинних елементів до умов трудового вільного співжиття".

Основні положення Кодексу містилися у його першому розді­лі, в якому йшлося про організацію системи виправно-трудових установ, відповідного режиму в них, про доцільне влаштування і застосування примусових робіт без тримання під вартою. ВТК передбачав, що виправно-трудовий вплив, поєднаний з позбавлен­ням волі, має здійснюватись у перехідних трудових будинках, тру­дових колоніях (сільськогосподарських, ремісничих фабрично-за­водських). Режим у виправно-трудових установах мав сприяти зміц­ненню у осіб, що скоїли злочини, таких рис характеру і звичок, які можуть їх стримати від дальших злочинів, і до нього обов'язково треба пристосовувати працю. У Кодексі зазначалося, що цей режим не може бути спрямований на завдання будь-яких фізичних страж­дань, шкоди для здоров'я чи на приниження людської гідності в'язнів. Праця в таких установах організовувалася на загальних засадах, тобто у відповідності з трудовим законодавством. Мета використання праці — перевиховання засуджених, а також покрит­тя витрат на їх утримання. У той же час у ВТК знаходив втілення класовий підхід до засуджених. Підкреслювалась необхідність на практиці враховувати різницю між в'язнями із середовища трудя­щих і в'язнями із нетрудящих.

У другому і наступних розділах ВТК містилися статті, які регламентували конкретні питання організації, діяльності виправ­но-трудових установ, а також управління і керівництва ними. Нап­риклад, другий розділ Кодексу присвячувався центральним і місце­вим органам виправно-трудової системи республіки. Розділ З ВТК присвячувався комісіям нагляду при виправно-трудових установах, розділ 4 — розподільчим комісіям в округах. Розділ 5 Кодексу встановлював види виправно-трудових установ: будинки поперед­нього ув'язнення, будинки примусових робіт, перехідні трудові будинки, трудові колонії, установи для хворих в'язнів — лікарні, колонії для туберкульозних в'язнів, трудові реформатори' для непо­внолітніх правопорушників, ізолятори спеціального призначення, а також порядок направлення в'язнів у виправно-трудові установи.

Розділ 6 ВТК визначав порядок прийняття в'язнів до виправ­но-трудових установ, розділ 7 встановлював класифікацію ув'язне­них, розділ 8 визначав режим тримання в'язнів у виправно-трудо­вих установах, розділ 9 передбачав заходи дисциплінарного впливу на в'язнів. У Кодексі містились розділи, в яких викладались прави­ла тримання засуджених у різних видах виправно-трудових установ, організації робіт у цих установах та ін. Спеціальний розділ визначав правила тримання в реформаторіях неповнолітніх правопорушни­ків віком від 14 до 18 років. Основним завданням було "навчити неповнолітніх правопорушників кваліфікованій праці, розширити їхній розумовий кругозір шляхом загальної і професійної освіти і виховати з них активних і свідомих своїх прав та обов'язків грома­дян" (ст. 198).

Останній розділ Кодексу визначав порядок допущення до виправно-трудових установ осіб, які не належали до їх службового складу. Серед цих осіб були, зокрема, члени ЦВК СРСР, члени ВУЦВК, голова уряду УСРР, нарком юстиції і Генеральний проку­рор республіки, а також деякі інші посадові особи республікансько­го рівня. Названі особи допускалися до виправно-трудових установ у будь-який час дня і ночі без спеціального на те дозволу.