Законність передбачає, що місцеві інтереси в повному об’ємі можуть і повинні задовільнятися в рамках закону. І закон надає такі можливості. Наприклад, при визначенні кримінального покарання судді, керуючись законом, призначають ту міру покарання, яка найбільш доцільна для даного випадку із врахуванням тяжкості злочину й особи злочинця. Таким чином, доцільність у правовій державі реалізується на основі і на виконання закону. В кожному окремому випадку закон повинен додержуватися, але в рамках закону повинна застосовуватись та міра, яка є найбільш доцільною для даного конкретного випадку. Закон володіє вищою доцільністю, тому він дозволяє врахувати всю різноманітність місцевих й індивідуальних інтересів людей.
Необхідність точного і неухильного виконання правових приписів незалежно від суб’єктивного ставлення до них окремих осіб обумовлена презумпцією доцільності чинного закону. Ця презумпція, в свою чергу, диктує необхідність неухильної, точної реалізації правових приписів незалежно від суб’єктивного ставлення суб’єктів реалізації права до його норм. Тільки політико-правовий режим законності, оснований на доцільності, може огородити суспільство від випадковостей, волюнтаризму і суб’єктивізму окремих осіб.
В силу формальної визначеності закон не може змінюватися одночасно із змінами життя і тому нерідко відстає від його вимог, стає застарілим. Закони можуть бути неефективними, недосконалими з технічної сторони. Бувають випадки, коли такі закони порушуються саме з міркувань їх застарілості, недосконалості, тобто недоцільності. З точки зору принципів законності, будь-які відхилення від вимог закону, чим би вони не мотивувались, припустимими бути не можуть. Законність, точніше, виконання приписів закону завжди доцільні. Звичайно, в окремо взятому випадку виконання застарілих або неефективних правових приписів може викликати негативні результати, однак відступ від вимог такого закону потягне за собою невизначеність, нестабільність правового регулювання, нанесе шкоду суспільству і правопорядку. Інакше кажучи, з точки зору мети правового регулювання в будь-якій ситуації доцільно виконувати приписи закону, а повсюдний відступ від них недоцільний. Законність завжди доцільна, і доцільність виступає як принцип, основа законності. Засноване на принципі законності, право саме являє собою можливість враховувати фактор доцільності в ході правозастосувальної діяльності. Норми права часто передбачають індивідуальне регулювання, коли неминуче врахування суб’єктами особливості окремого випадку – вибір доцільного рішення. Не випадково правові норми носять переважно відносно визначений характер. Наприклад, норми Кримінального кодексу не мають абсолютно визначених санкцій.
Останнім принципом законності можна назвати невідворотність відповідальності за правопорушення. Цей принцип означає своєчасне розкриття будь-якого протиправного діяння. Правоохоронні органи покликані як відвертати правопорушення, так і вести ефективну боротьбу з ними. В цьому полягає реальність законності – досягнення фактичного виконання правових приписів у всіх видах діяльності і невідворотність відповідальності за будь-яке їх порушення.
Тут важливо відзначити, що завдячуючи своїм принципам, законність виступає як найбільш ефективний, гуманний, справедливий режим суспільно-політичного життя, а всякий відступ від цих принципів, їх недооцінка приводять до порушень законності, приниженню її соціальної цінності, ефективності правового регулювання в цілому.
Потрібно розрізняти законність як систему формальних вимог і реальну законність. На практиці принципи законності в тій чи іншій мірі порушуються, часто спостерігаються відступи від правових приписів. Таким чином, реальна законність має кількісні показники, які визначають її рівень в конкретному суспільстві.
Кожний з принципів законності може бути розгорнутий в сукупність її вимог. Так принцип верховенства закону розгортається в наступні вимоги: всі закони повинні відповідати Конституції та іншим законам; підзаконні нормативно-правові акти повинні відповідати законам; акти правозастосування і правозастосувальна діяльність повинні відповідати законам і виданим на їх підставі підзаконним нормативним актам. Важливо, що кожна з цих вимог, в свою чергу, може бути розгорнута в сукупність положень, які або прямо зафіксовані в законі, або випливають з його тексту. Таким чином, від загальних принципів законності через її вимоги можна перейти до конкретних правових норм.
Суть законності полягає в суворому і неухильному дотримані й виконанні всіма суб’єктами права чинних законів. Її не можна тлумачити буквально, а слід розглядати як цільову установку суспільного розвитку, яка зводиться до одного – досягнення законопослушності зі сторони членів суспільства. Тому законність характеризує процес формування правової держави і реалізації ідеї соціальної справедливості. Таке розуміння законності дозволяє розглядати її як системне утворення і наперед вирішує елементну структуру. З допомогою неї в категорії узагальнюються конкретні предмети – носії ознак. Вони складають об’єм законності. До структурних елементів законності відносятся: ціль – досягнення суворого і неухильного додержання і виконання всіма учасниками суспільних відносин норм права; погляди і принципи – зміст і теоретико-світоглядна основа законності; система засобів, прийомів і умов, з допомогою яких відбувається здійснення ідей і основ законності, яка визначає її соціальну природу; категорії оцінки поведінки суб’єктів суспільних відносин – чинне законодавство; юридична основа законності – право і правомірна поведінка учасників суспільних відносин.
Можна виділити основні властивості законності: по-перше, її причинно-наслідкову залежність від соціально-моральних і державно-правових процесів; по-друге, загальнообов’язковість вимог законності для всіх суб’єктів правовідносин; по-третє, високу ступінь абстрактності і системності, що пояснюється сукупністю узагальнюючих цією категорією політико-правових думок; по-четверте, об’єктивність як наслідок перерахованих вище рис законності.
В підсумку можна сформулювати загальне визначення законності.
Законність – політико-правове явище, що характеризує процес вдосконалення державно-правової форми організації суспільства і реалізації ідеї соціальної справедливості шляхом суворого і неухильного дедержання і виконання чинного законодавства.
На сьогоднішній день загальні гарантії законності мають ледь не протилежний зміст. Яка може бути законність в умовах тяжкого економічного стану, в нестабільній політичній ситуації при відсутності позитивної ідеології – наукової, релігійної чи навіть псевдонаукової? Теорія законності, таким чином, повинна подолати свій в деякій мірі ідеалістичний характер: адже стопроцентної законності, як показують дослідження, не було ні в одній країні ні в минулому, ні в даний час.
Головне у змісті законності щодо сфери відомчої нормотворчості полягає не тільки в його повноті, відсутності прогалин та протиріч і т. д., як це підкреслюється в юридичній літературі, а й в оцінці його з точки зору послідовності реалізації і втілення в ньому права, адекватно відображеного в нормах Конституції та інших законів, спрямованих на забезпечення невід’ємних прав і свобод людини, на досягнення соціальної справедливості, поєднання особистих, громадських та інших інтересів.
Завантажити реферат