Історія України

Отже, на першому етапі Української національної революції (лютий 1648 — серпень 1657 рр.) національно-визвольній боротьбі були притаманні значне піднесення, порівняно високий рівень організованості, охоплення більшої частини території та насе­лення України, переплетіння з селянською війною. Цей період характеризується різким ускладненням міжнародного становища українських земель. Еволюція поглядів Б. Хмельницького та йо­го соратників на процес державотворення визначали динаміку та різновекторність зовнішньополітичної лінії Війська Запорозько­го. Спочатку пошуки союзників здійснювалися у трикутнику "Польща — Туреччина — Росія", проте незабаром після укла­дення Вільнедського перемир'я у зовнішньополітичній моде­лі Б. Хмельницького з`явився новий вектор — шведський.

Утворення Української гетьманської держави

У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648—1657 рр.) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки були чітко сформульо­вані фундаментальні основи національної державної ідеї:

— право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

— незалежність і соборність Української держави;

— генетичний зв'язок козацької державності з Київською Рус­сю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.

Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького, еволюція світогляду якого була надто склад­ною — від ідеї козацького автономізму до створення суверенної незалежної держави. Після взяття під контроль значної частини українських земель та ліквідації в них польської адміністрації, гостро стало питання про власну національну державність. Не­обхідно було забезпечити регулювання економічного життя, правопорядок, захист населення та території України. Специфічні засади внутрішньої організації козацької держави сформувалися під впливом двох основних факторів: традицій та звичаїв сус­пільного життя українців, насамперед Запорозької Січі, яка ста­ла своєрідним зародком новоствореної держави, та складного геополітичного становища, що зумовлювало постійну ситуацію над­звичайного стану в державі. Обидва фактори визначили напів­військовий характер української державності. Саме у цьому кон­тексті слід сприймати й назву козацької держави — Військо За­порозьке.

Функціонування держави виявилося у запровадженні влас­ного територіального поділу, створенні та діяльності органів пуб­лічної влади; введенні своєї податкової системи. За часів Хмель­ниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км2 і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн. осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змо­гу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — вже 20.

Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів публічної влади. Ця система фактич­но дублювала модель управління Запорозької Січі. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмель­ницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота вла­ди в державі.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ра­ди, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов'язкові для всіх нормативні акти — універ­сали. Система органів публічної влади мала три рівні — генераль­ний, полковий і сотенний. Реальна вища влада у державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна стар­шина. Повноваження цього органу публічної влади поширювали­ся на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний — з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але при­вілейованих — отаманами.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював осо­бисто, а з 1654 р. була введена посада гетьманського підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці. По­повнення державної скарбниці здійснювалося із чотирьох основ­них джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового ми­та, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.

Своєрідним гарантом успішної розбудови Української дер­жави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі, її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об'єдналося повстале ("покозачене") селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полков­ники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Мо­розенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія форму­валася із добровольців і у вирішальні моменти національно-виз­вольних змагань її чисельність сягала до 100—150 тис. осіб.

Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на двох принципових засадах, які часто вступали між собою у про­тиріччя — демократії та авторитаризму. На початковій фазі на­ціонально-визвольних змагань переважають демократичні заса­ди, про що свідчить існування таких суспільних явищ та норм:

— функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мала уся "чернь", тобто все військо;

— виборність всіх посадових осіб від сотника до гетьмана;

— відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що дава­ло змогу міщанам і селянам "покозачитися" і стати частиною привілейованої верстви — козацтва;

З часом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває рис класичної охлократії (домінування в полі­тичному житті суспільства натовпу, юрби, всевладдя та свавіллямас), під впливом Б.Хмельницького та його однодумців набира­ють силу авторитарні начала. Безпосередніми проявами цього процесу були:

— поступове обмеження впливу "чорних" рад та витіснення їх старшинською радою;

— зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана;

— домінування командних методів управління в державному житті;

— встановлення спадкового гетьманату, тенденція до пере­ростання гетьманської влади у монархічну.

Соціально-економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею, позиції козацької стар­шини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. Боротьба за соціальне визволення вже влітку 1648 р. тісно переплелася з національно-визвольним фактично переросла у Селянську вій­ну. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької влас­ності на землю.