Коли існує єдина думка всіх членів комісії про можливість припинення лікування або зміни міри медичного характеру, тоді відповідний лікувальний висновок направляється в суд. У висновку повинні бути вказані зміни, які пройшли в стані хворого і які потягли за собою його соціальну небезпеку, а також вказані рекомендації про подальші медичні міроприємства, які повинні бути проведені по відношенню до хворого.
При виписці хворого по рішенню суду повинні бути обов'язково врегульовані питання трудової орієнтації особи або її пенсійного забезпечення, питання житла, опіки і т.д.
Примусове лікування може бути припинено або його форма може бути замінена судом, який призначив примусове лікування, або судом по місцю знаходження психіатричної лікарні, яка здійснює примусове лікування.
Примусове лікування в психіатричних лікарнях посиленого і суворого нагляду припиняється в такому ж самому порядку. Однак, враховуючи підвищену соціальну небезпеку хворих, які знаходяться тут на лікуванні, деколи практикується поступова зміна мір медичного характеру проведення хворих на примусове лікування в психіатричні лікарні з загальним наглядом з наступною випискою на опіку органів охорони здоров'я, родичів і опікунів.
В тих випадках, коли психічне захворювання ускладнюється хронічним алкоголізмом, перед зміною мір медичного характеру хворого (при відсутності протипоказань) рекомендується проведення курсу антиалкогольної терапії.
Примусове лікування припиняється на основі певних клінічних критеріїв, які свідчать про настання, покращення психічного стану і зменшення соціальної небезпеки хворого.
Хворим шизофренією примусове лікування припиняється при стійкій терапевтичній ремісії, в період якої маревні ідеї або повністю піддаються зворотному розвитку або блідніють, перестають носити систематизований характер, втрачають актуальність для хворого. Важливим показником є зникнення ефективної забарвленості цих патологічних переживань. Про покращення психічного стану свідчать також зникнення галюцинаторних переривань, синдрому Кандинського - Клерамбо з повним або частковим етичним відношенням до своїх психопатологічних переживань, протипоказано рішення питання про зняття примусового лікування хворим в період проведення активної терапії, а також хворим, які отримують великі дози нейролептичних препаратів, так як в цих випадках оцінити якість ремісії неможливо.
При знятті примусового лікування хворим епілепсією необхідно зарахувати частоту припадків зникнення сутінкових станів свідомості, вираженість і частоту розладу настрою, відсутність в період їх виникнення параноїдної настроєності. Зняття примусового лікування можливе тоді, коли розбірливо проявляється ефективність терапії, що відбивається у зменшенні або повному зникненні ефектної напруги, злобності, агресивності. Важливим є відношення хворого до лікування, так як позитивний ефект від лікування нерідко дає тільки систематичне застосування відповідних препаратів. Якщо хворий негативно відноситься до кування, то зразу після виписки з лікарні він, як правило, припиняє прийом карських препаратів, що нерідко призводить до підвищення припадків і їх еквівалентів.
Алкогольні психози, як правило, в умовах стаціонарного лікування порівняно швидко підлягають зворотному розвитку. Разом з тим пацієнти здатні до скриття своєї хвороби, так як досить швидко починають розуміти, з їх висловів оцінюються лікарями як хворобливі. В цьому відношенні особливу небезпеку являють ті хворі, в клінічній картині психозів яких є маревні ідеї ревнощів.
Порівняно раннє зникнення психопатологічної симптоматики, притаманне алкогольним психозам, ще не свідчить про наявність показань до припинення примусового лікування. Відомо що алкогольні психози никають на фоні хронічної алкогольної інтоксикації і після виникнення психотичної симптоматики у хворих залишаються стійкі особистісні зміни у вигляді некритичного відношення до свого зловживання алкоголем, нестійкість настрою, негативне відношення до жінки і дітей.
Ці особистостні зміни також потребують в лікуванні із застосуванням медикаментозної терапії, реабілітаційних міроприємств і медико-педагогічних лір. Недостатній облік наявних особистісних змін і передчасна виписка хворого нерідко призводять до раннього рецидиву алкоголізму і повтору алкогольних психозів, які, як правило, протікають з ускладненням клінічної картини.
Значні труднощі виникають при рішенні питань припинення примусового лікування хворим з паранойяльними станами різного генезу. Впорядкована поведінка таких хворих, їх твердження про те, що вони раніше неправильно себе вели, обіцянка більше не займатися реалізацією своїх паранойяльних ідей, які ніби-то втратили для них актуальність, не завжди є клінічним показником видужання. У хворих з паранойяльними синдромами частіше ніж при інших формах психічних захворювань, спостерігається явище дисимуляції. Дисимуляція цих хворих обумовлена особливостями зміни особистості зберіганням інтелектуальних функцій, які при відсутності достатньої критичної оцінки своїх хворобливих переживань дозволяють сховати їх, щоб в подальшому після виписки з лікарні реалізувати їх. Складність розпізнавання дисимуляції заключається в тому, що паранояльні ідеї нерідко близькі по своєму змісту до реальних побутових мотивів і тому родичами не завжди рахуються як хворобливі.
Оцінюючи стан таких хворих у зв'язку з можливим зняттям примусового лікування, слід з особливою увагою аналізувати особливості клініки і динаміки паранояльного синдрому і підстави, на яких він виник. Зворотній розвиток синдрому проходить не ізольовано, а в сукупності з рядом інших психопатологічних ознак. Найбільш ранньою ознакою, яка свідчить про зворотній розвиток, є ефективних порушень і загальних реактивних явищ (налагоджується сон, втрачається ефективна забарвленість паталогічних переживань, з'являються реальні плани на майбутнє).20
При рішенні питань зняття примусового лікування особам, які страждають іншими психічними захворюваннями, лікувальні комісії також керуються клінічними ознаками, які свідчать про наступивші покращення і зміни соціальної небезпеки хворого. Виключення можливості дисимуляції вводиться по клінічним критеріям. Слід тільки відмітити, що не завжди соціальна небезпека хворого втрачається при повному його видужанні.
В практиці зустрічаються випадки, коли захворювання переходить в іншу стадію, змінюється психопатологічна картина психічного стану і хворий, видужуючи, стає менш соціальне небезпечним. Відміна такому хворому примусового лікування або зміна форми примусового лікування досить правомірна. Він в подальшому потребує лікування в лікарні і спостереження лікарів диспансера на загальних підставах.
При знятті примусового лікування лікарі-психіатри і суд завжди винні враховувати ті соціальні умови, в які попадає хворий після виписки, - мікросоціальні фактори. Зовнішні фактори оточення мають важливе значення генезі соціальне небезпечної поведінки деяких психічно хворих, тому обхідна оцінка того, наскільки вони змінились в період перебування хворого на примусовому лікуванні, так як повернення хворого в ті ж самі бутові умови або антисоціальне оточення може привести до відновлення його антисоціальних форм поведінки і скоєнню повторних суспільно небезпечних дій.
Завантажити реферат