З другого боку, є значні пласти суспільних відносин, не опосередкованих правом, хоча об'єктивно потребуючих в цьому. Дає про себе знати і перенасичена регламентація окремих сторін життя суспільства, що зберігається з колишніх часів. Все це створює правовий безлад, плутанину, війну законів і властей. Саме тому наше суспільство нерідко називають системою, де все можна і у той же час нічого не можна, де багато що робиться не завдяки, а всупереч закону. Заплутаність же законодавства дає простір для волюнтаристських дій посадовців, владних структур.
Існує думка, що війна законів пішла в минуле, що вона велася, коли був союзний центр. Це не зовсім так. Війна законів не припинилася, а видозмінилася. Звичайно, напруження її спало, особливо в значенні риторики, емоцій, але вона продовжується. Тепер ця війна йде в рамках України між законами, указами, присудженнями, урядовими ухвалами, а також між федеральними і регіональними актами.
Але існує не тільки війна законів, але і війна із законом. Остання приймає самі різні форми. Крім подвійного вето, спорудженого Конституцією на шляху закону, він нерідко підміняється, зводиться нанівець указами, інструкціями і іншими підзаконними актами, змінюється або доповнюється урядовцями. Є і третє вето (попереднє) — це коли уряд в своєму висновку накладає Табу на той або інший проект закону через відсутність засобів для його реалізації. А оскільки практично будь-який закон вимагає певних витрат для свого здійснення, то при бажанні виконавча влада може завжди зупинити будь-який неугодний закон. Але головне — це колізії між законами і указами.
Війна законів і властей –– абсурдна і найбільш руйнівна форма правового нігілізму. У цих умовах жоден, навіть найдемократичніший, інститут не в змозі нормально працювати.
4. Підміна законності політичною, ідеологічною або прагматичною доцільністю, виходи різних офіційних посадових осіб і органів, суспільних груп і сил на неправове поле діяльності, прагнення реалізувати свої інтереси поза рамками Конституції або в «розрідженому правовому просторі» — ось прикмети нинішнього політичного життя в Україні.
При цьому доцільність може виступати під різним «соусом» — у вигляді державної, партійної, місцевої, регіональної, практичної і навіть особистої. У будь-якому випадку — закон відсовується убік. Раз необхідно щось зробити, а закон заважає, з'являється той або інший вид доцільності. Законність нерідко протиставляється і так званому здоровому глузду, від якого один крок до свавілля і самоправства, або просто «правовій самодіяльності». Разом з тим слід помітити, що ідея законності і порядку при певних обставинах може бути використана зацікавленими лідерами і владними структурами як привід для застосування сили і порушення прав людини, рівно як і необхідність боротьби із злочинністю. Практика останнім часом підтверджує це. А як відомо, немає нічого більш небезпечно, ніж узаконене беззаконня. Це свого роду правовий конформізм, коли ідеї має рацію і законності пристосовуються до ситуації, коли вони використовуються не в благо, а в шкоду.
Наприклад, у фашистських державах закони звичайно дотримуються строго і неухильно, але це зовсім не говорить про демократизм або правовий характер цих держав. Важливо, щоб реально забезпечувалася захищеність особи, її прав і свобод, у тому числі і навіть перш за все від свавілля самої влади. Гасло «диктатури закону» висувалося і висувається в різних цілях. Добре відомо, що свого часу у нас багато що вершилося саме під прапором непорушності «соціалістичної законності».
5. Серйозним джерелом і формою виразу політико-юридичного нігілізму є порушення прав людини, особливо таких, як право на життя, честь, гідність, житло, майно, безпеку. Слабка правова захищеність особи підриває віру в закон, в здатність держави забезпечити порядок і спокій в суспільстві, захистити людей від злочинних посягань. Безсилля ж права не може породити позитивного відношення до нього, а викликає лише роздратування, незадоволеність, протест.
Право як би саме виступає причиною нігілізму. Людина перестає цінувати, поважати, почитати право, оскільки він не бачить в ньому свого надійного гаранта і опори. У таких умовах навіть у законопокірних громадян виробляється нігілізм, недовіра до існуючих інститутів. Визнання і конституційне закріплення природних прав і свобод людини не супроводжується поки адекватними заходами по їх зміцненню і практичному втіленню в життя. А неможливість здійснити своє право породжує у особи відчуття відчуження від нього, правову розчаровану, скепсис.
Слід зазначити, що іноді боротьба за права людини приводить до знехтування самих цих прав. Прагнення захистити одних громадян, затвердити в якомусь регіоні законність і порядок обертається бідою для інших. Прикладом для країн СНД може служити масова загибель людей, у тому числі і серед мирного населення, в ході проведення «миротворчої операції» в Чечні. Подібну акцію як «неадекватну і невідповідну» засудили Комісія з прав людини ООН, інші міжнародні організації. Адже і легітимне застосування сили повинне відповідати певним умовам. Відомо, що права людини грубо зневажалися в Чечні і до введення туди військ. Отже підстави для вживання термінових заходів були, інше питання — яких.
6. Нарешті, можна виділити теоретичну форму правового нігілізму, виникаючу з деяких старих і нових постулатів. Вони пов'язані як з догматизацією, так і з вульгаризацією відомих положень марксизму про державу і право, з рядом спотворених уявлень про державно-правову діяльність і її розвиток.
Тривале і неподільне панування позитивного права тільки як владної волі держави привело до результатів, нехарактерних для демократичного цивільного суспільства. Зате ці переконання повністю вписувалися в командно-адміністративну систему правлячої політичної еліти.
Право трактувалося виключно як знаряддя, важіль, засіб, а не як самостійна ідеологічна цінність. Засвоювалася думка про другорядність даного інституту. Таке відношення до права не сприяє зміцненню віри в право і підстібає нескінченні теоретичні дебати про його поняття і визначення, внаслідок чого у громадян розмивається уявлення про суть права. Втім, такі теоретичні нелади — тема особливої розмови.
ІІІ. Висновки. Сучасний стан і методи боротьби з правовим нігілізмом
Підсумовуючи все сказане, можна виділити деякі загальні, найхарактерніші риси сучасного правового нігілізму. Це:
· по-перше, його підкреслено демонстративний, войовничий, конфронтаційно-агресивний характер, що обґрунтовано кваліфікується громадською думкою як беззаконня або позамежна;
· по-друге, глобальність, масовість, широка поширеність не тільки серед громадян, соціальних і професійних груп, шарів, каст, кланів, але і в офіційних державних структурах, законодавчих, старанних і правоохоронних ешелонах влади;
· по-третє, різноманіття форм прояву — від кримінальних до легальних (легітимних), від парламентсько-конституційних до відверто охлократичних, від «верхівкових» до побутових;
Завантажити реферат