Комплектування військ шляхом набору добровольців – закономірний вихідний етап будівництва Червоної армії. У Радянській республіці ряд факторів обумовив застосування добровольчества в першій половині 1918р.
По-перше, Радянська влада не хотіла і не могла здійснювати обов'язкову мобілізацію в період, коли тільки завершилася демобілізація старої армії і весь контингент військовозобов'язаних не встиг відпочити від пережитих військових тягот.
По-друге, принцип добровольчества давав можливість швидко, по революційному залучити до вирішення найскладнішої задачі створення армії нового типу широкі маси трудящих на території всієї країни. Адже право формувати добровольчі загони і підрозділи одержали всі місцеві Ради, солдатські комітети і штаби Червоної гвардії, а масові організації трудящих (партійні, комсомольські, профспілкові) зобов'язані були всіляко сприяти набору добровольців. Будівництво Червоної Армії почалося і велося одночасно «знизу» і «зверху» (Наркомвоєн, Усеросійська колегія по організації і управлінню РККА).
По-третє, при комплектуванні армії добровольцями найбільше повно реалізувався класовий принцип будівництва армії нового типу.
По-четверте, добровольчество об'єктивно було єдино можливим способом Комплектування Червоної Армії в той час, коли Радянська держава не сформувала ще свій військово-адміністративний апарат, не мала органів обліку, підготовки і мобілізації військовозобов'язаних.
Разом з тим у добровольчих формувань було чимало і слабких місць: невисокий рівень бойової виучки, гостра недостача зброї (навесні 1918р. одна третина добровольців зброї взагалі не одержала), добровольчі загони не мали встановлених штатів, їх чисельність постійно змінювалася, що вкрай утрудняло централізоване, планомірне будування збройних сил і управління ними.
За три місяці (березень-травень) удалося виконати величезну по обсягу і складності роботу: була створена розгалужена струнка система органів обліку і мобілізації військовозобов'язаних, комплектування і навчання військ (військові округи, окружні, губернські, повітові і волосні військові комісаріати); створювалися центральні органи управління будуванням Червоної Армії (Усеросійський головний штаб і ін.); почався перехід від виборів осіб командного складу до їх призначення, було введено «Урочисту обіцянку» (присяга) для усіх воїнів Червоної Армії; організаційно оформлявся інститут політичних військових комісарів, налагоджувалася партійно-політична робота у військах; велося загальне військове навчання трудящих. Настільки ж напружена і продуктивна робота велася по відновленню військово-економічного потенціалу країни.
Весь комплекс задач військового будування партія більшовиків вирішувала, переборюючи опір меншовиків, есерів, анархістів, а також лівацьких елементів усередині партії. Радянська влада вже не могла протистояти заколотникам і інтервентам. 29 травня ВЦИК прийняв постанову, якою оголосив, що перехід від добровольчої армії до загальної мобілізації робочих і найбідніших селян диктується всім положенням країни.
Центральний Комітет РКП(б) опублікував 1 липня Звертання до робітників і селян, у якому говорилося: «Добровольчі полки не достатні, обов'язковий призов повинен бути приведений у життя. В ім'я боротьби за хліб, за землю, за волю і соціалізм, робітники і селяни, - під рушницю!».
Перехід від набору добровольців до загального військового обов'язку законодавчо закріпив V Усеросійський з'їзд Рад (4-10 липня 1918р.). Новий спосіб комплектування військ дозволив різко прискорити ріст Червоної Армії; у її рядах на початку 1918р. знаходилися більш 725 тис. чоловік.
Після перемоги Жовтневої революції 1917 робочий клас приступив до здійснення націоналізації землі і її надр, вод і лісів була проголошена Декретом про землю. Приватна власність на землю була скасована. Земля оголошена державною власністю. У користування селян безкоштовно перейшло 150 млн. га. Соціалістична націоналізація землі була проведена в інтересах працюючих і експлуатованих мас села. Вона стала економічною основою кооперування селянських господарств.
Найважливішим заходом стала націоналізація банків, що почалася з оволодіння Державним банком Росії і встановлення контролю над приватними банками. Декретом ВЦИК від 14 (27) грудня 1917 приватні комерційні банки були націоналізовані. Установлено державну монополію на банківську справу. Декретом СНК від 23 січня 1918 їх капітали цілком і безоплатно передавалися державному банку. Злиття націоналізованих приватних банків з державним у єдиний Народний банк РСФСР було завершене до 1920р. Такі ланки банківської системи царської Росії, як іпотечні банки, зобов'язання взаємного кредиту й ін., були ліквідовані. Націоналізація банків полегшила Радянській державі боротьбу з голодом і розрухою. У процесі націоналізації почала створюватися соціалістична банківська система.
Націоналізація банків стала найважливішим кроком на шляху підготовки націоналізації промисловості. У руках держави виявився могутній важіль впливу на розвиток промисловості, транспорту й ін. галузей господарства. 14 (27) листопада 1917р. ВЦИК і СНК видали Положення про робочий контроль, що був підготовчим заходом до націоналізації промисловості, що пройшла кілька етапів.
Націоналізація поклала початок створенню соціалістичного укладу в економіці радянської країни, твердженню соціалістичних виробничих відносин, сприяла становленню системи планомірного розвитку народного господарства. Поряд з монополією зовнішньої торгівлі й анулюванням іноземних позик вона заклала основу економічної незалежності СРСР.
Диктатура пролетаріату - у марксисткій теорії – політична влада робітничого класу, здійснювана в союзі з трудовим селянством і іншими шарами трудящих. Встановлюється в результаті перемоги соціалістичної революції й охоплює перехідний період від капіталізму до соціалізму, характеризується перетворенням суспільства, що поступово переходить у комунізм. По вченню Маркса-Леніна диктатура пролетаріату починається зі зламування старої буржуазної машини, придушення опору експлуататорських класів і їхнього знищення.
Роки "воєнного комунізму" стали періодом установлення політичної диктатури, що завершила процес, що розтягся на багато років: знищення чи підпорядкування більшовикам незалежних інститутів, створених протягом 1917 року (Ради, заводські комітети, профспілки), і знищення небільшовистських партій.
Зверталася видавнича діяльність, заборонялися небільшовистські газети, відбувалися арешти керівників опозиційних партій, що потім з'являлися поза законом, постійно контролювалися і поступово знищувалися незалежні інститути, підсилювався терор ВЧК, насильно були розпущені "непокірливі" Ради (у Лузі і Кронштадті). "Влада знизу", тобто влада Рад, що набирала силу з лютого по жовтень 1917 року, через різні децентралізовані інститути, створені як потенційне "протистояння влади", стала перетворюватися у "владу зверху", привласнивши собі всі можливі повноваження, використовуючи бюрократичні міри і прибігаючи до насильства. Тим самим, влада переходила від суспільства до держави, а в державі до партії більшовиків, що монополізували виконавчу і законодавчу владу. Автономія і повноваження заводських комітетів потрапили під опіку профспілок. Профспілки, у свою чергу, значна частина яких не підкорилися більшовикам, були або розпущені за обвинуваченням у "контрреволюції", або приручені, щоб виконувати роль "приводного ременя". На першому з'їзді профспілок у січні 1918 року відбулася втрата незалежності заводських комітетів. Оскільки новий режим "виражав інтереси робочого класу", то профспілки повинні стати складовою частиною державної влади, підкоряючись Радам. Той же з'їзд відкинув пропозицію меншовиків, що наполягають на праві страйку. Трохи пізніше, щоб підсилити залежність профспілок, більшовики поставили їх під прямий контроль: усередині профспілок комуністи повинні були об'єднатися в осередки, що підкоряються безпосередньо партії.
Завантажити реферат