Права націй

Якщо говорити про проблеми захисту прав національних і етнічних меншин утретє вони заюшили хвилею на політичну арену Європи, після Другої світової війни. Першу хвилю викликало утворення національних держав до і після першої світової війни, другу — мирні договори, залучення до колективної відповідальності, переробка границь після другої світової війни.

Захист меншостей: міжнародне чи право внутрішнє право? Між тими, хто займається проблемою захисту прав, дуже великі розбіжності в оцінці того, яких юридичних коштів вимагає здійснення і захист прав національних і етнічних меншин. Мають місце дві крайні точки зору. По одній з них, потрібно установити міжнародні стандарти і жадати від кожної (європейської) країни їхнього виконання. Відповідно до іншої, врегулювання прав національних меншостей є справою винятково тієї держави, на території якого вони проживають, і повинно здійснюватися на основі внутрішнього права.

Прихильники першої точки зору аргументують тим, що права меншостей відносяться до числа основних прав людини і, як такі, повинні захищатися міжнародними стандартами (як це робить римську угоду ЕС про основні права і волі людини від 1950 року). Інша ж сторона посилається на те, що положення національних меншин у різних країнах (якщо ці меншості взагалі піддаються визначенню) настільки неоднаково, що не коштує, та й неможливо виробити на міжнародному рівні якусь єдину систему правил [23, 27].

Обидві ці точки зору містять у собі частку реальності. Права меншостей — принаймні на сьогоднішній день — дійсно стали частиною прав людини. У той же час у тій чи іншій державі здійснення і захист прав національних меншостей можливі тільки в рамках внутрішньої правової системи даної держави, у тісній згоді з нею.

Чи рано пізно неминуче буде потрібно прийняття такого міжнародного документа, що, з одного боку, загалом сформулював би основні права національних меншин, а з іншого боку, уповноважив би міжнародний форум (наприклад, Європейський суд по правах людини) визначати, чи відповідає внутрішня правотворчість (законодавство) і правозастосування окремих, що підписали документ держав необхідним вимогам [24, 89].

Однак доти, поки міжнародні документи по захисту меншостей носять рекомендаційний характер, для меншостей найважливішим і визначальної є внутрішнє законодавство окремих країн, а ще більш — практика правозастосування. Ще в період між двома світовими війнами досвід показав, що навіть самі виразні юридичні кошти не багато коштують, якщо на практиці дана країна по суті справи регулярно відходить від них.

Кожна окрема держава повинна саме (разом із проживаючими на його території меншинами) шукати і знайти ті кошти і форми, що належним образом гарантують права, сформульовані в європейських нормах, і гармоніюють із традиціями і внутрішнім правом, враховують культурно-історичні особливості даної держави і регіону.

ВИСНОВКИ

Підводячи підсумки проведеного дослідження хочеться зазначити те, що врегулювання питань реалізації прав національних меншостей і, у першу чергу, такої основної норми як право націй на самовизначення дедалі займає все важливіше місце серед найважливіших проблем сучасності. З огляду на численні збройні конфлікти, що виникли на ниві бажання національних меншин у складі багатонаціональних держав відокремитись і створити самостійні незалежні держави таким чином реалізувавши своє право на самовизначення.

З огляду на це, можна зазначити, що важливе значення в плані врегулювання конфліктів мають теоретичні положення, що стосуються принципу права націй на самовизначення. Є думка, що самовизначення - це колективне право, що є необхідною передумовою здійснення індивідуальних прав людини. Без права на самовизначення не має змісту говорити і про цивільний, і політичних правах. Однак, сучасне міжнародне право не містить чітких правових гарантій захисту права на самовизначення, і Міжнародний суд у рішенні конкретних справ завжди намагається виходити з конкретних умов, політичних інтересів і розміщення сил. При цьому конкретне правове трактування права на самовизначення найчастіше виглядає по-різному.

У зв'язку з цим не можна не погодитися з тим, що колективні права в сучасному міжнародному праві мають очевидний двозначний статус. Така ситуація дійсно виглядає більш ніж дивною, якщо врахувати, що колективні й індивідуальні права нероздільні у своїй сутності. Тому що індивідууми частково визначаються як члени тієї чи іншої спільності-групи, то міжнародне право повинне так чи інакше враховувати і вважатися з груповими правами, оскільки з погляду права не має значення чи індивідуально колективно люди виступають у захист своїх основних свобод.

Одним з виходів із ситуації, що склалася є розробка та прийняття єдиного міжнародного кодифікованого нормативно-правового акту, де б були визначені основні засади колективних прав, механізм їх реалізації на міжнародному та внутрідержавному рівні, способи захисту порушених прав національних та етнічних меншин, знов таки на міжнародному та внутрідержавному рівні. Але прийняття вказаного акту на міжнародному рівні не досить для його належної „роботи”. Аналогічні акти слід прийняти кожній державі на підставі цього міжнародного акту, які би регулювали конкретні відносини між національними меншинами на території конкретної держави.

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

1. Ренан Э. Что такое нация. - Санкт-Петербург: Витязь, 1898. - 347 с.

2. Словарь прав человека и народов. – М.: 1993. - 260 с.

3. Общая теория прав человека. Под ред. Лукашевой Е.А. - М.: 1996. - 469 с.

4. Права человека: Сб. междунар. договоров. Универсальные договоры. - Нью-Йорк и Женева: ООН, 1994. - 552 с.

5. Права человека: Сб. междунар. договоров. Универсальные договоры. - Нью-Йорк и Женева: ООН, 1994. – 552 с.

6. Нерсесянц В. С. Права человека в истории политической и правовой мысли // Права человека в истории человечества и в современном мире. - М.: Про-спект, 1989. – 146 с.

7. Сенезе С. Права человека и право народов: два различных видения? // Ми-ровая экономика и международные отношения. -1990.- № 2.- 119 с.

8. Козинг А. Нация в истории и современности: Исследование в связи с исто-рико-материалистической теорией нации. - М.: Прогресс, 1979.- 249 с.

9. Соколовский С.В. Самоопределение и проблемы меньшинств: международ-но-правовые аспекты // Расы и народы. - М.: 1997.- 97 с.

10. Нагенгаст К. Права человека и защита меньшинств: этничность, гражданст-во, национализм и государство (Этничность и власть в полиэтничных госу-дарствах: Материалы международной конференции 1993 года.). - М.: Наука, 1994. - 299 с.

11. Права человека. Изложение фактов № 9: Права коренных народов.- Женева, 1990. – 125 с.

12. Права человека. Изложение фактов № 9: Права коренных народов.- Женева, 1990. – 81 с.

13. Права человека. Изложение фактов № 9: Права коренных народов- Женева, 1990. – 81 с.

14. Ханнум Х. Пределы государственного суверенитета и мажоритарного прав-ления: меньшинства, коренные народы и их право на автономию // Расы и народы. - М.: 1997. – 143 с.