Ряд статей у розглянутій книзі зачіпають таку важливу и далеко не нову тему, як рівноправ’я. Присвячені цій темі статті об'єднані в окремий розділ, який називається «Ще раз про рівність». Якщо в статті С.Фредман, викладача Икзетер-коледжа в Оксфорді, «Менш рівні, ніж інші» аналізується проблема жіночої рівноправності, яка аж ніяк не нова, то і проблема прав людини и сексуальної орієнтації. в сфері правових дискусій розглядається теж не вперше. К. Стичин, автор статті «Найважливіші права і спірна ідентичність: Сексуальна орієнтація і рівноправність у канадській юриспруденції», який також є університетським викладачем права, аналізує анти дискримінаційне законодавство з погляду «категоріального мислення и сутнісних концепцій ідентичності». Категоріальне мислення стосовно до цієї проблеми означає, що «індивід повинний просто підтвердити визначену соціальну ідентичність і довести, що дискримінація його як особи породжена ієрархічними відношеннями між домінуючою соціальною ідентичністю та його ідентичністю ».
Без сумніву інтерес представляє стаття Д. Нолана, викладач прав Королівського коледжу (Лондон), «Право на гідне до себе відношення», в якій автор аналізує практику дискримінації и несправедливого звільнення. Суть цього права укладається в тім, що підставою для ухвалення рішення роботодавця в сфері трудових відносин може служити тільки чи наявність, навпаки, відсутність визначених і необхідних для конкретної ситуації достоїнство. Використання ж інших основ для мотивування рішення про прийняття на роботу, просуванні по чи службі звільненні розцінюється автором як дискримінаційне рішення, що порушує право людини на таке відношення до себе, яке було засновано на достоїнствах, необхідних для виконання даної роботи. Право на гідне до себе відношення широке визнається в усьому світі, відзначає Д. Нолан, і зафіксовано в національних законодавствах багатьох країн, що стосуються рівноправності, незаконної дискримінації і звільнень. Безсумнівна важливість концепції достоїнства полягає в том, що вона може сприяти правовому захисту усіх груп населення, особливо тих, які відносяться до так званих проблемних категоріями и в значній мірі відчувають пристрасне до себе відношення. Обмеживши область розгляду цієї проблеми сферою зайнятості, автор вважає, що цей принцип цілком може бути використаний стосовно і до другим областей, наприклад чи утворення розподілу житла. Інтереси, на підставі яких виводиться то чи інше право, на думку автора, являються достатньо важливими в даному випадку, щоб це право — на гідне до себе відношення — можна було б віднести до числу основних прав людини, тим більше що його реалізація не залежить від економічних умов и рівня розвитку того чи іншої держави[8, 104].
2 ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ПРАВ НАЦІЇ
2.1 Зміст права народів на самовизначення
Право націй на самовизначення, один з основних визнаних світовим співтовариством принципів міжнародного права, що означає створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з ним, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом. Це невід'ємне право націй і народностей є одним з так званих імперативно-основних принципів міжнародного права, закріплених і в ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, по якій ця норма „приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому", відхилення від неї неприпустимо і змінити її можна тільки "наступною нормою загального міжнародного права”. Пріоритет основних принципів міжнародного права над внутрішньодержавним, національним правом загальновизнаний.
Проблема права народів на самовизначення дуже важлива, тому що це стосується не тільки кожного з нас, але і великого числа народів, що аж до сьогоднішнього дня ще не користуються правом на самовизначення.
Що можна сказати з приводу об'єктивного змісту права народів і націй на самовизначення? Насамперед, треба підкреслити, що ми чітко розрізняємо населення, що проживає на визначеній території, і, як ми звикли говорити, титульну націю. У багатьох випадках титульна нація складає меншість, як, наприклад, у Казахстані, де казахів близько 50 %, чи в Абхазії, де абхазів всього 18 %. Отже, треба розрізняти два поняття [9, 93].
Коли ми говоримо про право народів і націй на самовизначення, то повинні мати на увазі, що мова йде про народи, що проживають на даній території. всіх народів. Говорячи про зміст сучасного права народів і націй на самовизначення, я маю на увазі, насамперед, можливості розвитку даної нації і даного народу. Тобто, якщо даний народ користується всіма можливостями для власного розвитку, то питання про самовизначення фактично визначено. Якщо даний народ не користується всіма можливостями для власного розвитку, встає питання про право народів і націй на самовизначення.
Таким чином, при ближчому розгляді права народів і націй на самовизначення — це право на розвиток кожного народу і кожної нації. Тому той факт, що в документах ООН має місце змішання цих понять, надзвичайно сумний і, мабуть, викликаний недостатньою компетентністю тих, хто там засідає.
Проблема самовизначення, як уже говорилося, — це насамперед проблема розвитку, і якщо нація чи народ розвиваються благополучно, ми з вами повинні говорити про те, що вони користуються правом народів на самовизначення поза зв'язком з тим, чи є ця нація незалежної чи народ незалежним чи залежної, тобто, що знаходиться в складі іншої держави.
Проблема складається в тім, щоб кожен представник даного народу, представник, будемо так говорити, населення, що живе на даній території, має можливість висловити свою волю. Інше питання, що потім російськомовне населення виступило проти дискримінаційного закону про громадянство. Це наступний, будемо говорити так, етап розвитку. Але сутність справи укладається в тім, що більшість населення, що брало участь у голосуванні, висловилося за незалежність.
Коли ми говоримо про право націй і народів на самовизначення, то варто мати на увазі, що це право здійснюється в різних формах. У формі федеративного устрою, конфедеративного устрою чи у формі політичної незалежності. Треба сказати, що в правовій літературі — нашій і зарубіжній — з'явилося кілька статей, де говорилося про те, що принцип самовизначення суперечить принципу територіальної цілісності. Нічого подібного — ніякого протиріччя тут немає. Принцип територіальної цілісності як був, так і залишається одним з основних принципів міжнародного права.
Поняття «самовизначення» означає, що кожен народ мирним шляхом може змінити, у тому числі і територіальну цілісність будь-якої держави.
Ще я хотіла б пояснити пріоритет прав особистості перед правами колективу, тобто про те, що з прав індивідуальних - зрозуміло, грамотно сформульованих і цивілізовано дотримуваних - автоматично випливають будь-які колективні права. Справді, якщо кожний має доступ до інформації і можливістю безперешкодного вираження своєї думки, якщо кожний користається правом - нічим, крім розумного закону, не обмеженим - створювати будь-які мирні асоціації, що не порушують прав інших осіб, то звідси просто автоматично випливає право на будь-яку мислиму форму культурної автономії, на будь-який спосіб утворення, прямо випливають усі релігійні, профспілкові і тому подібні права, у тому числі право говорити обраною мовою і право поєднуватися по національній ознаці, якщо це питання є особливо важливим. Я не думаю, що варто розвивати це міркування - адже його логіка зовсім проста.
Завантажити реферат