Сутність поручництва полягала в тому, що третя сторона у пісьмовій угоді брала на себе відповідальність за своєчасну сплату кредиту боржником. У разі невиконання зобов¢язання кредитор міг звернутися з позовом до поручника, який в залежності від умов договору мав компенсувати борг.
Окремі договори. Купівля-продаж. Цей договір укладали у вигляді простої неформальної угоди сторін. Предметом купівлі-продажу могли бути рухомі й нерухомі предмети, раби. Без дозволу власника договір на продаж чужих речей був недійсним, за виняткром конфіскованого майна. Укладення договору переводило річ у власність покупця безпосередньо та швидко. Але для цього необхідно було сплатити заздалегідь домовлену оплату; у разі несплати чи неповної сплати цієї суми річ залишалася у власності продавця до повної оплати покупцем, який також відповідав за можливу загибель предмету договору, незалежно від переходу на нього права власності.
В залежності від умов договору покупець міг сплатити одноразово повну суму вартості річі, або виплачувати її частинами. Продавець брав на себе зобов¢язання передати річ з усіма її приналежностями покупцеві і гарантувати, що ніякі треті особи не вилучать її. Особливо це стосувалося нерухомого майна.
Крім того, на випадок продаж нерухомостей сторони мусили звернутися до уряду з повідомленнями про наміри, а ряд мав вияснити шляхом публічного оголошення, чи ніяка третя сторона не має претензій на предмет купівлі-продажу або до продавця цього майна.
Невідомо, чи існувала відповідальність продавця за приховані недоліки речі, але був закон, що встановлював відповідальність за продаж хворого раба та дозволяв покупцеві у такомсу випадку розірвати договір.
Також мав поширення договір позики, який укладався у пісьмовій чи усній формі в пристуності свідків. Для укладання жінкою цієї угоди обов¢язковим був дозвіл її кіріоса. Предметами такого договору були, зазвичай, речі, визначені родовими ознаками – вагою, кількістю, мірою (гроші, зерно, вино). У більшості випадків цей договір передбачав виплату боржником відсотків.
В античній Греції було розвинене лихварство, їм займалися як спеціальні банкири, трапезити, так і храми. Нормальним вважалося стягнення 12-18% річних, але бували стягнення і 25, і до 30%. Якщо відсотки сплачувалися невчасно, відбувалося нарахування відсотків на відсотки.
Практикувалася також і безвідсоткова позичка – в друзів, для оплати штрафу, викупу з полону і таке інше, - яку теж малося повернути цілком або частинами, а у разі неповернення боргу кредитор мав право на судовий позов.
Взяте у позику боржник повинен був повернути у вказаний у договорі термін. При простроченні сплати боргу кредитор міг звернутися у суд з позовом до боржника, або ж, якщо мало місце поручництво, - до поручника боржника. Крім того, якщо у договорі було вказано, що кредитор міг самостійно задовольнити свої претензії за рахунок майна боржника, то він робив це самостійно, без судового засідання.
Договір наймання. Його предметом було наймання рухомих (зокрема, рабів) та нерухомих предметів, та наймання послуг.
Речі наймали різні – рабів, худобу, будівлі, землі, судна, колесниці, майстерні, підприємства разом з рабами (у якості інвентарного приладдя) та ін. Дуже поширеним буг договір наймання метеками будинків, оскільки іноземці не мали громадського права на купівлю нерухомості на теріторії Афін.
Договір складався у письмовій формі і підписувався обома сторонами та свідками.
За умов договору, наймодавець зобов¢язувався надати на певний час користування наймача якусь річ, яка мала бути якісню, гарантованою від усяких претензій з боку третіх осіб. Наймодавець не міг продати цю річ до скінчення терміну дії договору про наймання, що часто передбачалося у тексті договору.
Основним зобов¢язанням боржника було своєчасна оплата обумовленої суми, яка, наприклад, за нерухомість складала 7-8,5% річних від вартості предмета договору.
При несвоєчасній сплаті орендної плати власник мав право звернутися до суду, або самому вжити заходів по видаленню недобросовісних наймачів.
Наймач був зобов¢язаний ставитися до найманої речі, як гарний господар, а піся закінчення терміну оренди - повернути річ власникові у тому ж стані, в якому її одержав.
Сторони самі встановлювали термін дії договору, можливо було безстрокове наймання, а також – передача найманого майна у спадщину.
Стосовно особистого наймання, договори такого роду не були поширені, оскільки в основному в Афінський державі використовувався труд рабів, а не найнятих робітників. Однак в сільському господарстві, в домашньому господарстві, для виконання різнопланових послуг, особливо кваліфікованих, використалися договори особистого наймання. Наймані робітники споруджували громадські будівлі, храми, судна. Наймач повинен був забезпечувати найманого роботою та оплатити його працю (поетапно чи після повного її виконання, залежно від умов договору), а найманий – сумлінно та якісно виконати роботу. Для захисту своїх інтересів обидві сторони могли звернутися до суду.
Договір підряду. Він відрізнявся від договору наймання тим, що в ньому у якості посередницього суб¢єкту виступала особа чи група людей (підрядник), яка складала угоду на виконаня громадських робіт, але безпосередньо виконувала цю роботу не вона, а наймана їю особа чи група людей, яку підрядник забезпечував необхідними засобами для виконання роботи, оплатою за проведену роботу, та нес повну відповідальність за якість і своєчасність виконаної ціми найманими робітниками роботи.
Договір зберігання речей (поклажа). Цей договір передбачав безоплатне зберігання однією особою речей іншої особи без права користування цими речами. Особа, що зберігала речі, зобов¢язувалася повернути їх власникові за першою вимогою, а у разі відмови зберігача повернути речі власник мав право вирішити це питання в судовому порядку. В свою чергу, якщо за період зберігання речей зберігач зізнав з цьогьо приводу збитків, він мав право на відшкодування цих збитків.
Різновідом цього договору був договор на зберігання трапезитами грошей, який, згідно до норм сучасного права, ближчий до договору позики, оскільки під час дії договору про зберігання трапезит міг користуватия грішми вкладника, повертаючи йому за вимогою суму, але у афінському праві він вважався за договір зберігання. Від такого договору вкладник отримував певний відсоток, за його вказівками трапезит виплачував гроші кредиторові владника, зникав ризик вкладника бути пограбованим.
Договір товариства. В Афінах існували різні об¢єднання громадян, свобода створення яких була визнана реформами Солона. Громадяни об¢єднувалися на підставі письмового договора товариства, який передбачав створення спільного майнового фонду, який створювали члени товариства шляхом внесків, відповідно до розміру яких вони ділили прибутки, несли між собою відповідальність за збитки, викликані несумлінним веденням справ.
Товариства користувалися правом набувати через своїх представників рухоме та нерухоме майно і розпоряджуватися ним.
Завантажити реферат