Перікл за часів свого перебування у влади теж провів ряд важливих для зміцнення демократичного устрою держави реформ: було розширене виборче право, судове право, майнове право, вперше державні посади стали оплачуваними, що давало змогу займати їх не лише багатимю
Суспільний устрій Афінської держави у V ст. до н.е. є класичним зразком рабовласницької держави.
ІІ. Основи права Афінської держави
1. Правоздатність афінських громадян
Згідно до норм афінського права, правоздатними та дієздатними вважалися вільні особи чоловічої статі, які досягли повноліття, є громадянами Афін і не мають обмежень в громадянських правах. Порогом повноліття вважався 18-річний вік, до настання якого людина перебувала під опікою кіріоса – особи, що здійснювала утримання, нагляд та прийняття рішень стосовно цієї людини; кіріосом мог бути крівний батько, або особа, що його замінює. До 18-річчя людна вважалася недієздатною, відповідальність за неї (у тому числі у випадках, коли на неповнолітнього подавалися скарги у суд) повністю покладалася на кіріоса, який також виступав як юрідичний представник особи.
На відміну від чоловіків, жінки все життя були під опікою кіріоса – батька (або повнолітнього брата чи його опікуна – в разі відсутності батька), чоловіка (після одруження) або повнолітнього сина (у разі вдовства). Дієздатність жінок була обмежена: складання жінкою майнових угод регламентувалося певною сумою, при перевищенні якої для складання угоди потрібний був дозвіл кіріоса; спадкування жінкою батькового майна після його смерті можливо було тількі у разі відсутності батьків, але й тоді право власності на це майно отримала не жінка, а лише її син.
Також обмежувалася правоздатність і дієздатність метеків.
Раби, звичайно, якщо не сприймалися як представники людського роду, то й не мали жодних прав.
2. Право власності
На початку становлення Афінської держави, коли ще в значній мірі зберігалася родова власність, практично не було приватної власності. У період розквіту держави, у V-VI ст. до н.е. завдяки проведеним реформам, вона вже набула значного розвитку, але в ті часи ще не склалися уяви про абсолютні права власника; навіть не було спеціальних термінів, що позначали б права власності, або ж саме поняття власності. Термін «оусіа» означав сукупність речей, майно як ціле, блага, якими володів власник, але не право власності. Приватну влсність розглядали як сукупність майна і благ, наданих державою. Недаремно кожен архонт, ставши на посаду, оголошував, що зберігає за кожним громадянином майно, яким він володіє. Відгукування колишніх общинних порядків був термін «клерос», яким характерізувалися земельні володіння. Він означае “жереб” і нагадує ті часи, коли землю в общині надавали за жеребом. До того ж, приватні власники були обкладені в користь держави та суспільства значними повинностями, що, звичайно ж, обмежувало права приватної власності. На користь цього ствердження свідчать доволі часті відчуження державою з надзвичайних обставин у громадян майна чи його частини.
Також у афінському праві не було розмеження між поняттями і суттю власності і володіння. Зате був поділ речей, зокрема на рухомі та нерухомі. Індивідуальна власність на рухомі речі з¢явилася значно раніше. Власником рухомих речей мог бути як громадянин Афін, так і метек. Власником нерухомих – тільки афінский громадянин, а метек – тільки після отримання спеціального дозволу. В Афінах громадянин мог набути нерухомість без будь-яких обмежень у межах свого дему (землі, будівлі). Якщо ж набута власність знаходилась у іншому демі, то сплачували певний податок адміністрації цього дему. Набути власність можна було первинним (коли раніше річ нікому не належала) чи похідним (купівля, дарування, обмін, спадкування) засобами. При похідних засобах обидві сторони діяли на підставі публічної угоди, яка набувала трьох форм: або укладалася в присутності представника уряду та свідків, або публичного оголошення, або реєстрації факту набуття речі у спеціальних реєстрах.
Право власності охоронялося декількома позовами. Одним з них був позов власника до володаря майна (наприклад, орендара) про сплату домовленої ціни за оренду чи стягнення прибутків зв користування майном. Ще одним видом позову, більш складним, був позов про власність. Можливо, це були стадії однієї процедури: якщо першого позову було недостатньо для захисту права власності, подавався другий позов. Для першого достатньо було показань свідків, що були присутні при складанні угоди, або показати письмову угоду. Докази для другого були складнішими. Власник майна міг також пред¢явити спеціальний позов порушення володіння його майном з боку інших осіб. Сторона, програвша справу, сплачувала щтраф на користь держави за судові витрати.
3. Зобовязальне право
У афінському праві існували два види зобов¢язань – вільні (виникали на підставі договору чи угоди) та примусові (виникали на підставі правопорушення).
Договірні зобов¢язання. За термінами Аристотеля, договір – це спеціальний закон, що пов¢язує особи між собою. Число договорів не обмежувалося. Будь-яка угода між сторонами (крім злочинної) могла стати основою договору. Спочатку не існувало ніякого регламету укладання договорів, достатньо було заручитися згодами сторін. Особливо це стосувалося простих договорів, наприклад, купівлі-продажу. Однак пізніше, з розвитком правових відносин, для полегшення доказу існування факту договору, почали складати письмову форму договору, яку підписували обидві сторони. З¢явився й інститут свідків. Нарешті, договір можна було скласти в присутності представника уряду, записати його у спеціальний реєстр. До реформи Солона невиконання договірних зобов¢язань тягло за собою особисту відповідальність боржника, якому загрожувало боргове рабство. Реформи Солона відмінили особисту відповідальність та встановили лише майнову. З¢явилися й способи забезпечення виконання зобов¢язань – завдаток, застава, поручництво.
Завдатком йменувалася певна сума, що її виплачувала одна з сторон іншій при укладенні договороу або незабаром після укладання в рахунок майбутніх платежів і на підтвердження укладеного договору. Якщо сторона, що давала завдаток, невиконувала зобов¢язання, вона його втрачала; якщо ж винною у невиконанні угоди була сторона, що отримала завдаток, вона виплачувала потерплій стороні подвоєну суму завдатку.
Застава – це також гарант виконання договірних зобов¢язань, але у вигляди рухомого чи нерухомого майна, що його давав кредиторові боржник. Рухомі речі передавали на зберігання кредиторові до сплати боргу боржником; якщо така річ приносила прибутки, кредитор міг присвоювати їх собі у якості відсотків зв позичене; у разі невчасної сплати боргу кредитор міг продати заставу в компенсацію за позичене, а решту повернути боржинкові.
Нерухомі речі (земля, будівлі) могли залишатися у володінні боржника, або їх передавали у володіння кредитора, який мав право користування ними, навіть здавати в оренду і отримувати за це орендну полатню. Але здебільшого нерухомість залишалася у володінні боржника, який не міг продати, подарувати або пошкодити це майно. Якщо боржник не сплачував борг, нерухома застава переходила у власність кредитора, який міг продати її і компенсувати запозичене. Така форма застави називалася іпотекою.
Завантажити реферат