Афінське право знало й інші договори, наприклад, коли якусь річ передавали у безоплатне користування, договір доручення.
Зобов¢язання з правопорушень (деліктів). В афінському праві недозволені дії, які завдавали шкоду особі чи майну громадян, інколи тягнули за собою не кримінальні покарання, а штрафи на кристь потерпілих. Ці штрафи нерідко були досить великими, іноді перевищували за розмірами шкоду, заподіяну деліктом. Отже, покарання винного, яке відбувалося з ініціативи та в інтересах потерпілого, було відчутним.
Особа, майну якої неправомірними діями іншої особи завдано шкоду, мала підставу для подання спеціального позову. Позов цей подавали й тоді, коли з вини якойсь особи зірвалася прибуткова справа, або особа, якій доручили ведення якойсь справи, своїми діями призвела до збитків доручившу особу.
За шкоду, заподіяну чужому майну неповнолітніми, відповідав їх кіріос, а рабом – його господар, причому господар мог уникнути відповідальності, віддавши рабоа потерпілому.
Шкода, завдана особі, була підставою для інших позовів та скарг; але в цьому випадку вже йшлася річ скоріше про злосини проти особи та суспільства, ніж про майнові інтереси.
4. Шлюбно-сімейне право.
Вступ у шлюб в Афінський державі був обов¢язковим, тому що безшлюбність, хоча і не каралася за законом, але вважалася нещастям, оскільки переривався рід; в деяких випадках безшлюбність стояла на заваді обійняти якусь державну посаду.
Законним вважався шлюб, укладений тільки між громадянами Афін, змішані шлюби з негромадянами або чужоземцями осуджувалися. Шлюбний вік для чоловіків починався з повноліття, тобто з 18 років, для жінок – з 14.
У ранні часи розвитку Афінської держави шлюб укладали договором між нареченим та батьком нареченої про купівлю дівчини. В більш пізні часи теж зберігалася договірна форма укладення шлюбу, причому домовлялися тільки кіріос з нареченим, бажання нареченої не враховувалося. Обовязковою була платня за наречену та присутність свідків. У процесі укладання угоди узгоджувався розмір приданого нареченої. На підставі цієї угоди вона переходила від опеки батька під опеку чоловіка, який з моменту укладення шлюбу ставав її кіріосом.
Доповненням була урочиста шлюбна процедура, поєднана з різними церемоніями.
Також існувала інша форма укладення шлюбу, яка мала місце у випадках, коли виходила заміж спадкоємиця, або одружувався всиновлений; в цих випадках шлюб оформлявся у суді чи у присутності урядовців.
Дівчина-спадкоємиця, якщо у батька не було синів, мала вийти заміж за найближчого кровного родича, щоб успадковане нею майно не потрапило до чужого роду.
Перешкодою до укладення шлюбу була близькокрівна спорідненість (по висхідній та нисхідній лініях, між рідними братом і сестрою), але якщо брат та сестра були единокровними, тобто мали спільного батька, але різних матерей, шлюб допускався.
Афінська сім¢я була моногамною, причому жінка займала другорядне становище. Чоловік міг мати статєві стосунки з рабинями, з гетерами, але правових наслідків це не мало. Дружина повністю підпорядковувалася волі чоловіка, жила в окремій частині будинка, куди не допускалися інші чоловіки, виходила з дому тільки у супроводі.
Припинення шлюбу наступало в зв¢язку зі смертю одного з подружжя, внаслідок позбавлення громадських прав або через розлучення.
Розлучення не мало процедурної форми: чоловік в будь-який момент міг повернути дружину батькам чи кіріоса, але ж повертаючи й придане; в тому випадку, якщо розлучення сталося через негідну поведінку дружини, придане чоловік залишав собі. Він також міг простити в цьому випадку дружину, але йому загрожувало позбавлення громадянських прав.
Дружина, бажаючи розлучення, повинна була звернутися з письмовою скаргою до архонта, який вирішував цю справу.
Чоловік також міг видати свою дружину заміж за іншого чоловіка, але тільки за її згодою.
Навіть у шлюбі дружина перебувала під владою не тільки чоловіка, але й батька чи кіріоса.
Майнові відносини у шлюбі. Чоловік мав право на керування приданим дружини, але власницею його залишалася жінка. Воно переходило у спадщину до дітей; для забезпечення його цілості встановлювали заставу майном чоловіка. Якщо подружжя не мало дітей, придане після смерті жінки поверталося до батьків чи її спадкоємців. Предметами особистого вжитку жінка мала право розпоряджуватися сама.
Діти. Протягом перших п¢яти днів після народження дитини батько вирішував, чи це дійсно його дитина, і лише після визнання дитина входила до складу сім¢ї. До реформи Солона існувало право батька віддавати своїх детей у рабство за борги або продати. Солон ліквідував це право, але визнав право батька віигнати дитину з сім¢ї за недостатню повагу, публічно зректися її (дитина виключалася зі списку роду та позбавлялася права спадкування); батько міг віддати дитину на виховання в іншу сім¢ю, міг призначити опікуна на випадок своєї смерті, вибирав для дочки чоловіка і так далі.
Навіть дорослі діти, що вже мали власні сім¢ї, мали слухатися батьків, утримувати їх в разі потреби, а за невиконання цих правил діти могли бути притягнені до відповідальності.
Відомим було всиновлення (удочеріння), на яке мали право повноправні дієздатні громадяни, що були бездітними або мали тільки дочок. Усиновлювати можна було при житті чи в заповіті. Якщо у всиновителів потім народжувався син, всиновлення лишалося дійсним і всиновлений мав рівні права з рідними дітьми. Не мав право на всиновлення той громадянин, який сам був всиновленим.
Усиновлення могло бути розірваним тільки за взаємною згодою обох сторін; всиновлений міг розірвати ці стосунки і в односторонньому порядку, але у такому випадку він повинен був залишити всиновителеві свого сина.
Поширена була й опіка над неповнолітніми, жінками та душевнохворими шляхом запису у заповіті або урядово (державою). Опікун повинен був утримувати підопічного, забезпечити навчання та здобуття професії, захищати його інтереси, управляти його майном. За невиконання або недобросовісне виконання обов¢язків опікун нес відповідальність. Притягти до такої відповідальності могли родина підопічного або архонт.
Опіка закінчувалася з досягненням підопічного 18-річного віку (для чоловіка), а для дівчини – з одруженням. Опікун звітував про свою діяльність. Протягом п¢яти років після припинення опіки підопічний мав право оскаржити діх опікуна.
5. Спадкове право
На ранніх етапах розвитку афінське право знало тільки спадкування згідно з законом. Реформи Солона встановили такж спадкування за заповітом.
Спадкоємцями першого порядку вважалися сини померлого. За наявності синів дочки не спадкували, однак, виходячи заміж мали право отримати придане від братів. Між синами спадзина ділилася порівну. Сини не могли відмовитися від спадку. Якщо син помер до отримання спадку, то його частину спадкували його сини, а при їх відсутності – дочки. Позашлюбні діти не мали права спадкування; за законом з батьківського майна вони отримували не більше однієй тисячі драхм.
Завантажити реферат