Якщо померлий був бездітним, його спадкоємцями ставали найближчі родичі: в першу чергі – брати й племінники (при їх відсутності – сестри та племінниці), в другу чергу – дядьки, двоюрідні брати та їх діти. В кожній покликаній до спадкування категорії кровні родичі ближчої лінії виключали родичів дальшої лінії.
Спадкування згідно з заповітом передбачало такі умови: заповідач повинен був бути дієздатним і правоздатним, при здоровому розумі, не складати заповіту від фізичним чи психічним примусов. Заповідати майно міг тільки той громадянин, який не мав синів. Не мали права заповідати неповнолітні, всиновлені, жінки, особи, які займали державні посади, пов¢язані з матеріальними засобами (до затвердження їх службових звітів). Якщо спадкодавець мав дочку, він мог заповідати сторонній особі за умови укладення шлюбу з дочкою, або однією з дочок, а іншим тоді треба було видати придане.
Заповіт укладали письмово чи усно, в присутності свідків, та передавали на зберігання довіреній особі або урядові. Заповідач міг у будь-який момент відкликати свій заповіт.
6. Кримінальне право
Злочином у праві античної Греції протягом довгого часу вважали тільки таку дію, яка викликала будь-яки негативні наслідки. До уваги не брали характер волі правопорушника (злочин скоєно за наміром чи з необережності), посягання на злочин (коли злочину не траплялося з незалежних від волі злочинця причин) і таке інше. У законах Драконта вже розрізнялися поняття навмисного та ненавмисного вбивств. Проте й далі в питаннях про злочини й покарання зберігалося чимало пережитків первіснообщинного ладу, що виявлялося насамперед у тому, що ініціатива у порушенні кримінальної справи, у покаранні злочинця належала потерпілому чи його родичам, а не органам держави. Вважалася нормальною домовленість родичів вбитого з вбивцєю про матеріальну компенсацію за злочин. Позов, порушений родичами, носив приватний, а не публічний характер. Допускався й самосуд: злочинця, якого заставали на місці скоєння злочину, потерпілі мали право вбити.
Держава виступала ініціатором порушення кримінальної справи й винесенні вироку тільки при скоєнні таких злочинів, як державна зрада, втеча до ворога, видання державної таємниці, ухилення від військової служби. Ці злочини вважали порушеннями інтересів усього суспільства.
Таким чином, виникли два процеси – приватне звинувачення та публічне. Причому до приватного звинувачення відносили досить серйозні правопорушення - вбивство, згвалтування, пограбування та ін.; у цьому процесі винний відшкодовував потерпілій стороні матеріальним способом, а у публічному – ніс покарання аж до смертної кари включно. Потерпілій стороні давали право вибирати між обома видами процесу.
Є відомості, коли зі скаргою проти правопорушника виступала не тільки потрепіла сторона, але й будь-який громадянин Афін.
Згодом, у V-IV ст. до н.е. кримінальне право Афінської держави значно розвинулося. Розрізняли такі види злочинів:
· антидержавні – зрада (до поняття якої вносили перехід на бік ворога, видання державної чи військової таємниці, здача у полон ворогові, здача ворогові міста, поїздка до ворожого краю без дозволу уряду, поселення у чужому краї, спроби змінити існуючу політичну владу, вчинення перешкод демократії та ін.); покарання за зраду – смертна кара з конфіскацією майна й викинення тіла злочинця за межи держави, за спроби повалити існуючий лад – позбавлення громадянських прав злочинця та членів його родини; иакож антидержавними злочинами вважалося обдурювання народу (фальшиві обіцянки, неправдиві інформації) та підроблення грошей;
· злочини проти порядку управвління – розтрати державних коштів (покарання – компенсація суми у десятикратному розмірі), зловживання владою, несумлінне виконання дипломатичної місії;
· злочини проти релігії – богохульство, зневіра в існування богів, невиконання обрядів; оскільки релігія носила державний характер. За ці злочини карали смертю або вигнанням з конфіскацією майна;
· злочини проти особи – вбивство, кваліфікованим видом якого було поранення при спробі когос вбити, каліцтво, поранення, тобто злочини проти життя та здоров¢я людини; сюди ж відносили й підпал;
· злочини проти честі – словесні та дійови образи; якщо на дійову образу зневажений відповідав словесно чи дією, карали тільки ініціатора;
· злочини проти моралі – подружня зрада; коханця, спійманого на місті злочину, можна було вбити, не спійманому, але винному загрожувало безчестя; з невірною дружиною чоловік розлучався, а якщо він їй вибачав, йому загрожувало позбавлення громадянських прав; невірній дружині навіть після розлучення було заборонено з¢являтися на свята, видовища, у храми; до цієї ж категорії відносилося розтління малолітніх, за яке карали смертю або позбавляли громадянських прав;
· злочини проти майна – крадіжка (явна або прихована), яка каралася поверненням злодієм викраденого та штрафом у підвоєному розмірі від авртості викраденого;пошкодження чужуого майна, вчинення збитків й тому подібне.
Покарання. Одним з найсуворіших покарань за скоєні злочини була смертна кара. Спочатку винних скидали у провалля, пізніше застосовували отруту, яку пропонували злочинцеві прийняти самому, іноді пропонували на вибір меч чи шнурок. Розбійників, злодіїв і рабів, як правило, вішали, закидали камінням або розпинали на хрестах.
Ще одним видом покарання був продаж у рабство, яким карали розбійників і грабіжників, метеків чи вільновідпущеників. Воно не застосовувалося до афінських громадян.
Відомі й тілесні покарання; найсуворішим з них було членопошкодження (відрубання рук і ніг, кастрація), яке застосовувалося тільки до рабів та чужинців, але дуже рідко; частіше застосувалося побиття батогами (щодо рабів).
Поширені були покарання у вигляді штрафів і конфіскації майна – як основне, так і одаткове покарання.
Ув¢язнення як самостійне покарання не застосовували, у в¢язниці тримали злочинця тільки до суду, або, якщо то бли державні боржники, - до сплати боргу.
Досить широко застосовували позбавлення громадянських або полтичних прав – атімію, яка іноді супроводжувалася конфіскацією майна. При повному позбавлені прав засуджений не міг займати жодних громадських чи державних посад, брати участь у народних зборах, відвідувати храми, театри, видовища та свята, на мав права звертатися до суду.
Ще одним видом покарання було тимчасове (при застосуванні остракизму) чи пожиттєве вигнання. Якщо засуджений до пожиттєвого вигнання зволікав з виїздом або повертався до Афін без дозволу, він карався смертю; також смертну кару застосовували до того громадянина, який будь-чим допомагав вигнанцеві.
7. Процес
Подавати скарги, порушувати судові справи могли тільки афінські громадяни чоловічої статі. За жінок це робили їхні кіріоси, за рабів – їх господарі. В афінскому праві розрізняли два види судових справ і відповідно два процеси. Процес приватний порушували за заявою потерпілої сторони або її законного представника; процес публічний – з ініціативи державних органів або за заявою повноправного громадянина, незалежно від того, чи були порушені його особисті інтереси, чи ні. Приватний процес міг бути припинений у будь-який момент, процес публічний треба було довести до завершення справи, в іншому випадку налагався значний штраф. Ніяких матеріальних вигід при виграші справи ініціатор не мав, а у випадку рішення суду не на його користь сплачував штраф. Ініціатори приватного процесу сплачували судове мито, а ініціатори публічного процесу були від нього звільнені. Іноді, однак, ініціатор публічногопроцесу міг отримати деяку вигоду, якщо проце стосувався порушення фінансових інтересів держави з поку якойсь особи; у випадку виграша судового процесу ініціатор процесу отримав частку від штрафу або конфіскованого майна потерпілого, в залежності від вироку суду. Такий порядок спричиняв появу особливої групи людей, професіональних донощиків; однак їх дії могли теж оскаржуватися у суді іншими громадянами.
Завантажити реферат