І все ж, в історії Європи мали місце, хоча і не чисельні, плани об'єднання європейських держав, які пропонували більш-менш реальні шляхи досягнення цієї мети. Саме вони стали основою сучасних інтеграційних проектів. Найвідомішими серед них е пангерманські проекти богослова Поля де Лагарда, історика Генріха фон Трітцке та економіста Фредеріка Ліста, що передбачали об'єднання Європи навколо міцного економічного центру на чолі з Німеччиною. Новий економічний союз мав об'єднати навколо Німеччини такі держави та території, як Австрія, Швейцарія, Нідерланди, Фландрія, Чехія, Угорщина і, згідно деяким планам, Франція. Один з таких проектів, опублікований у 1893 р. у вигляді памфлету, змальовував майбутнє Європи в середині XX ст. як митний союз держав - Мійеіеигора. Ядром союзу мала стати Німеччина, яка поновила свої "природні кордони від Трієста до Ейдера та від Іпра до Мемеля", разом із Польщею, Рутенієм, Прибалтійськими країнами, Румунією, Сербією, можливо, Албанією, Болгарією та Грецією.
Аналогічну думку про необхідність об'єднання навколо Німеччини таких європейських країн, як Австрія, Швейцарія, Бельгія, Нідерланди, Скандинавські країни, а також підписання відповідної угоди з Великобританією висловлював відомий прихильник федеративного майбутнього Європи Костянтин Франц[4]. Враховуючи складний характер об'еднувальних процесів у Європі в другій половині XIX ст., основу яких продовжували становити силові тенденції, засновані на суб'єктивних факторах (політика Отго фон Бісмарка, спрямована на об'єднання Німеччини "залізом та кров'ю"), деякі прихильники пангерманського об'єднання Європи намагалися знайти об'єктивні передумови інтеграції навколо Німеччини. Поль Дехи, одним з перших, запропонував упровадити систему концентричних союзів, що спочатку передбачала утворення вузького союзу з німецьких країн у вигляді митної конфедерації з деякими повноваженнями в політичних питаннях. Ширше митне об'єднання, засноване на торгівельних угодах, мало включати всі інші країни Центральної Європи, прибалтійського регіону і, навіть, Францію. Остання могла б використати цей альянс для ефективної конкурентної боротьби з Великобританією.
1. 2. Європейські інтеграційні процеси ХХ ст.
Обговорення проектів об'єднаної Європи значно активізувалося після закінчення першої світової війни. Зростання економічного та політичного впливу Сполучених Штатів Америки; все більше невдоволення пануванням метрополій у колоніях, населення яких було залучено до воєнних дій; жовтнева революція в Росії, що відколола від Європи третину її території; повоєнна розруха й економічна криза в Європі створили сприятливі умови для відродження ідеї європейської єдності як єдиної можливості виходу з кризи.
Встановлення диктаторських режимів у Європі та початок другої світової війни зіграли каталізуючу роль у справі зростання авторитету ідеї федеративної Європи. Рушійною силою цього процесу став Рух опору, який виступив на підтримку ідеї європейської єдності. Вже у 1939 р. лідер французьких соціалістів Леон Блюм закликав захистити "незалежність націй у рамках федеративної та роззброєної Європи". У 1941 р. в Італії Альтьєро Спінеллі та Ернесто Россі заснували Європейський федералістський рух. У 1943 р. На засіданні в Мілані була прийнята його програма та стратегія дій, яка вбачала в утворенні європейської федерації єдину можливість для збереження демократичних свобод в Європі й попередження встановлення міжнародної анархії. Розроблені в Маніфесті федералістські ідеї зіграли мобілізуючу роль у становленні європейського Руху опору проти нацистської Німеччини.
В цей час основним гаслом федералістського руху, основною рушійною силою його розвитку були ідеї демократії та свободи. В умовах панування нацизму в Європі серед населення європейських країн з'являлося все більше прихильників ідеї пожертвувати національним державним суверенітетом заради Європейської Федерації як гаранта миру та безпеки. "Національна не після другої світової війни відбулась актуалізація проблеми європейської інтеграції. Але цього разу значення ідей європейського об'єднання зростає, оскільки вони все більше співпадають із конкретними реаліями міжнародної політики. Об'єднання європейських країн стає центральним питанням по рядку денного практичної політики держав, воно все частіше обговорюється не лише в широких колах активістів, але й в урядових кабінетах.
Протягом 1946-1947 років формуються основні масові організації федералістського руху: Європейський союз федералістів, Соціалістичний рух за утворення Сполучених Штатів Європи, Європейський Рух, Європейська ліга економічного співробітництва. Одночасно вносяться корективи в концепцію об'єднаної Європи. Центральною ідеєю панєвропеїстів залишається побудова Сполучених Штатів Європи, але вимоги наднаціональності й федералізму проголошувалися у більш м'яких формах.
1. 3. „На шляху до Євросоюзу”
У розвитку європейського інтеграційного процесу можна прослідкувати декілька етапів, кожному з яких були притаманні певні риси й особливості, що знайшло своє відображення в організації Європейських співтовариств, еволюції комунітарної сфери, змінах в інституціональній структурі й характері взаємовідносин між країнами-членами, розвиткові права Європейських співтовариств, досягненнях у економічній, соціальній, валютно-фінансовій, гуманітарній, культурній сферах тощо.
Формально датою народження Європейського співтовариства можна вважати 18 квітня 1951 р., коли шість західноєвропейських держав - Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція й ФРН підписали в Парижі Договір про заснування Європейського співтовариства вугілля й сталі (ЄСВС).
Під час першого, секторального етапу (1951-1957 роки) євроінтеграційні процеси отримали розвиток переважно у сфері економіки і мали вузький галузевий характер. Спроби поширити інтеграцію на сферу зовнішньої політики й оборони успіху не мали. Подальший розвиток співробітництва між країнами-членами ЄСВС призвів до усвідомлення необхідності розбудови ширшого й всеохоплюючого економічного об'єднання, а також координації зусиль у галузі мирного використання ядерної енергії. У 1957 р. ці країни підписали Римські договори, які заснували Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) і Євратом.
Під час наступного - перехідного етапу (1958-1969 роки) європейська інтеграція охопила переважно ринкову сферу й елементи регулювання сільського господарства. Головними досягненнями цього періоду були запровадження спільного митного тарифу й створення Митного союзу, який став підґрунтям подальшої економічної інтеграції Співтовариства. Одночасно з утворенням Митного союзу була досягнута лібералізація руху працівників, а також свобода підприємництва й надання послуг у сфері промисловості й торгівлі. Протягом цього періоду було прийнято більшість головних рішень щодо організації спільного сільськогосподарського ринку, визначено принципи механізму й інструменти фінансування Спільної сільськогосподарської політики ЄЕС. У 1967 р. відбулося злиття інститутів трьох Співтовариств у єдину Раду міністрів і єдину Комісію, які разом із Європейським Парламентом і Судом створили спільну інституціональну систему Європейських співтовариств. У 60-ті роки розпочалися переговори про вступ у ЄС Великобританії, Данії, Ірландії, Норвегії.
Завантажити реферат