Гнійні захворювання кісток та суглобів- остеомієліт

Під впливом лікування симптоми інтоксикації швидко минають і на пер­ший план виступають місцеві прояви захворювання: біль у кінцівці, набряк ураженої ділянки, напівзігнуте поло­ження кінцівки, обмеження її рухів. Хворий оберігає кінцівку, лежить не­рухомо і боїться доторкнутися до неї. Одночасно з болем з'являється при­пухлість м'яких тканин, що без чітких меж поширюється на сусідні ділянки. Шкіра в місці припухлості через дея­кий час стає гіперемійованою. Паль-паторно визначають місцеве підвищен­ня температури і дифузну інфільтрацію тканин. Під час постукування по по­здовжній осі кінцівки хворий відчуває локалізований біль у кістці. У відрізках кінцівки, які вкриті товстим шаром м'язів, спочатку важко буває поміти­ти локальні зміни. Біль пов'язаний з розвитком кісткової гіпертензії, він триває доти, поки не знизиться внут-рішньокістковий тиск (внаслідок про­ривання гною назовні або оперативно­го втручання). Біль сильний, носить нестерпний характер. Дитина не спить.

Інколи запальний процес з кістки переходить на близько розташований суглоб. При цьому контури його зглад­жуються, рухи в ньому обмежуються, з'являються сильний біль, симптом флюктуації. Діагноз підтверджується пункцією суглоба, під час якої одержу­ють гній.

Зміни з боку крові характеризують­ся підвищенням кількості лейкоцитів, зсувом лейкоцитарної формули вліво, ознаками анемії, збільшенням ШОЕ. При цьому виді остеомієліту не уража­ються гнійним процесом інші тканини й органи. Ця форма остеомієліту зуст­річається найчастіше.

У діагностиці гострого гематогенно­го остеомієліту допомагають додаткові методи дослідження. Найдоступнішим є рентгенологічний. Він дозволяє підтвердити або заперечити діагноз за­хворювання, визначити локалізацію осередку ураження. Щоправда, про­тягом 10—14 діб захворювання рентге­нологічних змін на рентгенограмах може не бути. Це пояснюється тим, що на перших порах запальний процес лока­лізується в кістковому мозку, а в ком­пактному шарі кістки структурні зміни не виявляються.

На швидкість появи змін на рент­генограмі впливає клінічний перебіг гострого остеомієліту (що тяжче пере­бігає хвороба, то швидше вони з'яв­ляються) і застосування антибіотико-терапії (у цьому разі вони з'являються пізніше).

Перші рентгенологічні зміни торка­ються м'яких тканин. Поблизу осеред-ка ураження збільшуються і ущільню­ються м'язи, зникає межа між ними і підшкірною основою. Через 2 тиж стирається структура губчастого і кор­кового шарів кістки. Згодом з'явля­ються осередки обмеженого остеопоро-зу і деструкції. Відзначається потов­щення окістя в місці ураженої кістки. Це важливі рентгенологічні ознаки ос­теомієліту. З часом остеопороз кістки посилюється. У разі прогресування процесу вся кістка стає порозною, прозорою.

Через місяць від початку захворю­вання в кістці видно вже окремі порож­нини з наявністю в них секвестрів. У разі переходу гострого процесу в хроніч­ний осередки остеопорозу кістки на рен­тгенограмі починають чергуватися з осередками остеосклерозу. Коли в про­цес втягується суглоб, помітним стає розширення суглобової щілини.

Результати гематологічних дослід­жень свідчать про зміни в крові, що характерні для запального процесу.

Із спеціальних методів дослідження треба назвати такі: реовазографія, ар­теріальна осцилографія, ультразвукова ехолокація, шкірна термометрія, остео-тонометрія (вимірювання внутрішньо-кісткового тиску), радіонуклідний ме­тод, теплобачення, цитологічні мето­ди дослідження та ін. Деякі з них ще не знайшли широкого застосування, незважаючи на свою цінність.

Важливе місце в діагностиці гостро­го гематогенного остеомієліту займає пункція кістки. Щоправда, в перші години розвитку захворювання через відсутність у кістці гною вона може бути неінформативною. А тому ії доцільно одночасно поєднувати з такими діагно­стичними методами, як внутрішньокі-сткова термометрія, остеотонометрія, цитологічне і мікробіологічне дослід­ження пунктату. Пункція кістки має не лише діагностичне, а й лікувальне зна­чення, бо знижує тиск у кістці.

Ускладненням гострого гематоген­ного остеомієліту є загальне заражен­ня крові (сепсис), виникнення метаста­тичних гнійних осередків у легенях і печінці, головному мозку, плеврі, нирках, виникнення вторинного арт­риту, спонтанні переломи і вивихи кісток.

Лікування гострого гематогенного остеомієліту повинно бути своєчасним і повноцінним. Його треба починати в перші години від початку захворюван­ня. Що раніше розпочате лікування, то кращий терапевтичний ефект. С. Попкіров указує, що коли лікуван­ня починають у перші 8 год, повне оду­жання настає в 100 % випадків.

Лікування гострого гематогенного остеомієліту повинно проводитися в таких напрямках: 1) безпосередня дія на збудник захворювання; 2) підвищення резистентності організму; 3) лікування місцевого осередку.

1. Зараз для боротьби з інфекцією використовують переважно антибіоти­ки. Вводять їх у перші години захво­рювання. Це дає можливість зняти за­гальну інтоксикацію, рідко спостеріга­ються артрити, помітно скорочуються строки лікування.

Антибіотикотерапія повинна носи­ти спрямований характер залежно від чутливості мікробів до антибіотиків.

До цього часу рекомендують уводи­ти хворому бензилпеніциліну натрієву сіль у великих дозах в поєднанні з од­ним із препаратів широкого спектру дії' (канаміцин, гентаміцин, мефоксин, остеотропний лінкоміцин та ін).

Шляхи введення антибіотиків різні: внутрішньом'язовий, внутріш-ньоартеріальний, внутрішньовенний, внутрішньокістковий, пероральний. Широке застосування знайшов метод внутрішньокісткового введення анти­біотиків, опрацьований К. Алексю-ком. Суть його полягає в тому, що під місцевою анестезією (а у малих дітей під загальним знеболенням) у осередок інфекції в кістці вводять одну або кілька голок з бічними отворами. Для кращої їх фіксації голки прово­дять через всю товщу кістки до проти­лежного кортикального шару. Через них у зону ураження вводять антибіо­тики або інші антисептики чи проте­олітичні ферменти. Лікування триває 2—4 тиж за умови періодичної заміни антибіотиків.

Для профілактики кандидомікозу, який може розвинутися у разі тривало­го проведення антибіотикотераліЇ, вво­дять великі дози вітамінів, ністатину, леворину, десенсибілізуючих засобів.

З метою створення в кістці високої концентрації антибіотиків рекоменду­ють також внутрішньоартеріальне їх уведення. М. Ковалишин, вивчаючи концентрацію пеніциліну в кістковому мозку кроля, встановив, що у разі внутрішньоартеріального введення антибіотика його концентрація в кістці в 1,2—4 рази вища, ніж у разі внут-рішньом'язового чи внутрішньовенно­го. При лікуванні хворих таким мето­дом автор одержав добрі результати. Після 4—6 внутрішньоартеріальних вливань бензилпеніциліну натрієвої солі стан пацієнтів помітно поліп­шувався: різко знижувалися септичні явища, температура наближалася до норми, зменшувалася кількість лейко­цитів у крові.

2. З метою підвищення резистент­ності організму, його неспецифічного імунітету для лікування гострого гема­тогенного остеомієліту застосовують імунотерапію. Активна імунізація (спеціальні вакцини, стафілококовий анатоксин) показана у разі підгострого і хронічного перебігу захворювання.