Проте в американців, на думку автора, є ще одна вагома причина посилити позиції: Україна — корумпована країна, а допомогу таким треба урізати. Про що неодноразово зазначалося під час виборів. Звичайно, американські президенти і претенденти ніколи ще не боролися з корупцією. Просто вони передвиборні обіцянки виконували. Але, може, всі ці «аргументи» потрібні автору лише для того, щоб підтвердити свої теорії? Виявляється, «ми вже, нарешті, починаємо розуміти, що ніхто й ніщо нам не допоможе в нашому економічному відродженні, якщо ми самі, як свого часу перші американські піонери, не навчимося виживати в несприятливому, а часом і агресивному, навколишньому середовищі». Майже як у пісні: «Никто не даст нам избавленья, ни бог, ни янки, ни герой — добьемся мы освобожденья своею собственной рукой». Рецепти для «українського дива» автор винаходить такі: якомога скоріша чесна грошова приватизація, створення ринкових і неринкових інститутів (і, передусім, таких, що забезпечують захист прав власності і прав кредитора), стабільного законозабезпеченого інвестиційного середовища. Якщо зробимо так, авторитетно заявляє В. Юрчишин, то кредитори самі благатимуть нас взяти гроші й пропонувати умови одна вигідніша за іншу.
Я вважав за необхідне зупинитися на цьому матеріалі для того, щоб подати приклад інформації поданої на цьому ресурсі, представнику, як вже було зазначено, першої десятки найкращих. Але насправді тут можна знайти не лише вузько політичні події. От, наприклад, тут же міркування Сергія Дацюка про те, «звідки є пішла» українська мова з усіма своїми проблемами. На думку автора, «проблема української мови вийшла на передній план ідеологічної боротьби з політичних міркувань конкретного історичного періоду — вона продиктована відторгненням України від радянської імперії. Але відтоді, як це відторгнення сталося, сама мовна проблема змінює свої ідеологічні контури й виявляється вкоріненою в глибинні основи культури». Використовуючи принципи лінгвістичного аналізу, автор принагiдно визначає, хто такий українець: «нормальною ситуацією в Україні вважається вільне володіння, вільний перехід з мови на мову (англійську, російську, українську) десятки й сотні разів на день. Українець — це людина, котра володіє двома слов’янськими мовами й ще якоюсь європейською». Оце так «матерые человечища»: в нашому житті пощастить, якщо зустрінеш людину, яка грамотно спілкується хоча б однією мовою. А тут таких собі «українців» доволі багато у віртуальному політпросторі! Але, напевно, ця каста ретельно переховується, тому що іншим українцям про підвид «українців», описаних С. Дацюком, нічого не відомо.
Крім того, хоча ми й не здогадуємося, але насправді ми перебуваємо напередодні великого стрибка в глибини світової цивілізації: «Україна більш готова до приходу англійської мови в країну, ніж Росія, оскільки в моральному плані українцеві легше пережити засилля англійської мови, ніж російської». Не інакше як найближчим часом на нас чекає хвиля вимог ввести в країні англійську мову як державну. Тому що морально підготовленому «пересічному українцю» незабаром набридне переходити сотні разів на день з чудової англійської на не менш чудовий суржик.
Стаття по-своєму звичайно корисна й гарно написана, але чи є вона умісною на сайті присвяченому політичному життю країни, та ще й в розділі «Новини» - це ще питання. Все ж зростання аудиторії Уанету неминуче позначається на збільшенні кiлькостi відвідувань як мережевих, так і оф-лайнових ЗМІ, що мають web-версії. Так, за півтора року після створення мережевої версії «Дня» (3 квітня 1998 року) її аудиторія збільшилася з декількох сотень відвідувачів до двох тисяч. Максимальне число відвідувачів на сайті «Дня» було зареєстроване 26 жовтня 1999 року — 2195. Цей показник тривалий час не могло побити жодне мережеве видання. Найцікавішим є те, що мережеву версію «Дня» більше читають у США, ніж в Україні: число відвідувачів із комерційних та освітніх установ Сполучених Штатів становить 19,62%, а з України — 16,09%. «День» в Інтернеті читають не лише в Європі, Америці й Росії, але й в таких «екзотичних» країнах як Індонезія, Домініканська Республіка, Кувейт, Нігерія та інші. І так само стосовно рейтингу більшості політичних ресурсів. Отже виникає цілком слушне питання – якщо й створюється політичний ресурс, то яка є вірогідність того, що він знайде свою аудиторію, а якщо розглянути це питання в трохи вужчому аспекті – чи знайде відвідувач сайту присвяченого конкретній людині – політику ту інформацію заради якої він туди прийшов, і яке враження створить те, що він зможе там прочитати. Тобто наскільки впливає Інтернет на створення іміджу окремо взятого політика?
3. Сучасні політики в Інтернеті та закономірності їх приходу до мережі.
Будь яка людина звичайно піклується про те, як його оцінюють інші. Тим більше, якщо він - публічний політик. Усілякі рейтинги популярності за останні роки вже порядком набридли. Тим більше ті, котрі зроблені мало- професійно і часто виглядають ангажованими й упередженими. На початку червня відбулася презентація нових підходів у дослідженні українських політиків, організована київським Агентством Гуманітарних Технологій. Як акцентували організатори, Агентство спробувало зробити принципово інше, чим просте визначення рейтингу. Головною задачею їхнього дослідження було проаналізувати образ політика через ряд обраних характеристик і оцінити образи сьогоднішніх політиків по цих характеристиках шляхом опитування більш п'ятдесятьох головних редакторів і журналістів ведучих київських видань. Усього було оцінено 26 відомих політиків, що найбільше часто згадуються в пресі. Тут я навожу лише перших трьох з них: Леонід Кучма Лідируючою рисою образа є авторитетність. Крім того, найчастіше одержувало вищу оцінку реформаторство Президента. Учасниками опитування також високо був оцінений патріотизм і професіоналізм Леоніда Кучми. Нейтрально оцінювалися інтелектуальність і харизматичність цього політика. Досить низьку оцінку одержала відкритість Леоніда Даниловича і здатність стати політиком нового покоління. Іван Плющ В образі Івана Степановича найбільш високу оцінку одержали такі риси образа, як патріотизм відкритість і авторитетність. Нейтральну оцінку журналісти поставили харизматичності керівника Верховної Ради. Середню оцінку одержали реформаторство, інтелектуальність і патріотизм Івана Плюща. Здатність спікера стати політиком нового покоління найчастіше оцінювалася як нульова. Олександр Волков Олександр Михайлович одержав досить високу оцінку харизматичності і максимальну - авторитетності. У той же час по патріотичності і відкритості в нього навряд чи не найнижчі показники. Середню оцінку одержали такі риси, як реформаторство, інтелектуальність професіоналізм і здатність стати політиком нового покоління. Хто ж перший ? Результати дослідження образів політиків показали, що лідируюче положення по сукупній оцінці різних характеристик безсумнівним лідером є прем'єр-міністр Віктор Ющенко. Він лідирує практично за всіма показниками, уступаючи в харизматичності лише Наталії Вітренко. Безсумнівними патріотами вважаються Леонід Кравчук і Леонід Кучма. По чесності і відкритості перед усіх, після прем'єра, члени його кабінету - Юрій Єхануров і Сергій Тігіпко. По авторитетності позиції прем'єр-міністра і Президента безсумнівні. Реформаторами і професіоналами залишаються практично всі члени уряду, відповідаючи і чеканням «політиків нового покоління». До розряду інтелектуалів експерти віднесли Віктора Ющенко, Сергія Терьохіна і Сергія Тігіпко. Політик з найбільш стійким образом - Олександр Мороз. Така оцінка українських політиків - одна з перших, однак можна сподіватися, що даний тип періодичного дослідження стане важливим інструментом незалежної оцінки образів українських політиків, адже образ політика - єдина реальність, що пізнають виборці, що роблять свій вибір. суб'єкти але тут ми бачимо лише, так би мовити, їх “пасивну” наявність. Цей рейтинг було проведено перед виборами і більше не було повторено, хоча в цьому був би певний сенс. І взагалі то відображення політичного життя країни в мережі на мою думку позитивним чином вплинуло б на розвиток Української політики як такої. До того ж самого висновку прийшов “Комітет виборців України”, який створив портал (до речі, перший дійсно політичний) «Політична Україна». Цей портал є частиною інформаційного проекту, який втілюється в життя КВУ при сприянні Британського посольства. Адреса цього порталу www.polit.com.ua. Даний сервер містить довідкову та інформаційну частини, на яких усі користувачі мережі Інтернет, а найперше політики, громадські діячі, журналісти, зможуть знайти майже усю потрібну інформацію, що стосується політичного життя держави, щоденних новин про діяльність Верховної Ради, та регіональних новин. Щодо довідкової частини, то на ній міститься інформація про всеукраїнські, регіональні громадсько-політичні організації, партії, довідки про підприємства, засоби масової інформації, і персоналії (тут ми знову бачимо ту «пасивну» наявність, хоча і інформації поданої там не так багато). Особливість “Політичної України” полягає у тому, що кожен бажаючий може занести власне повідомлення в будь-який розділ. Загалом, сервер “Політична Україна” серед подібних довідково-інформаційних всеукраїнських порталів у рейтингу відвідуваності займає друге місце. Отже, на перший погляд здається, що в сучасному політичному Уанеті «лиць» немає. Але чи це дійсно так? Після досить таки кропіткого пошуку мною було знайдено декілька сайтів наших Українських політиків. Але, нажаль, їх не так багато як того не стільки хотілося б, скільки було б потрібно, та ще й досі поява нових викликає певні почуття у українських журналістів. Як, наприклад, тоді, у жовтні минулого року, коли відгукнувшись на появу сайта (але, скоріше, не сайту а просто інформаційної сторінки) Євгенія Марчука в Інтернет, газета (а скоріше навіть Веб-видавництво) "День" процитувала його слова: "Прихід в Інтернет українських політиків зробить її (політику) більш відкритої і доступний рядовим громадянам країни, а також змусить політиків зрозуміти, що вони знаходяться перед усім світом і повинні бути готові відповідати на будь-які питання". Тоді багато говорили про поширення практики використання Інтернет для публікації "гарячих" матеріалів, що "поява Інтернет знаменувала зникнення тоталітаризму як теоретичної можливості для суспільств, що досягли визначеного рівня економічного і технічного розвитку". З тих пір пройшло вже декілька років, чималий термін. Але чи багато було зроблено з того, що було пророчено? На жаль, владу імущі, виявилися байдужі до можливостей, наданих Інтернетом. З політиків першої десятки у 1998 році, власні інформаційні ресурси в мережі мав, слідом за Марчуком (сайт якого виник першим), тільки Мороз. Про що говорити, якщо ще й досі не вийшов сайт адміністрації Президента, який вже другий рік знаходиться у стадії розробки. Відповідні служби Верховної Ради демонструють куди більший професіоналізм в цьому плані, бо сайт Верховної ради виник чи не найпершим серед українських політичних сайтів.І ось виникає питання: навіщо нам численні і недешеві структури на зразок Національного агентства по інформатизації. По мережі йде чутка, що сайт Леоніда Кучми вже готовий і обійшовся він бюджету у 120 тисяч доларів, але адміністрація ніяк не визначиться зі змістом - яку інформацію можна розміщати, а яку - ні. Важко не погодитися з думкою, що головна причина байдужості українських політиків до Інтернет у наступному: "за для відщипування “діточкам на цукерки" від бюджетних потоків Інтернет не потрібний. Там роль грають зовсім інші механізми ." (“День”). Відкритість, органічно властивий Інтернет, більшості наших політиків і даром не потрібна, навіть шкідлива. І тон тут, як ні сумно, але доведено фактами, задає сам Президент.
Завантажити реферат