Державний устрій в другій половині XIX ст.

Вирішального удару мировій юстиції було завдано урядом у 1889 р. 12 липня Олександр III затвердив закон про земських дільничих начальників, а 29 грудня правила про провадження судо­вих справ, підвідомчих земським начальникам та міським суддям. Закон скасовував або істотно змінював найважливіші засади судової реформи 1864 р. — принципи відокремлення судової влади від влади адміністративної, всестановості суду, виборності судових ор­ганів. У більшості губерній мирова юстиція ліквідовувалася. Інсти­тут почесних мирових суддів зберігався.

В Правобережній Україні судові установи вводилися двома етапами: спочатку мировий суд, а потім — загальні суди. Причому мирові судді не обирались, а призначалися урядом (на них, відпо­відно, не поширювався принцип незмінності суддів). Отже, контр­реформу мирового суду в Правобережній Україні було здійснено з самого початку його введення — у 1872 p., тоді як в Лівобережній Україні, як вже зазначалося, її було проведено аж наприкінці 80-х pp. Характерним є те, що за законом від 12 липня 1889 р. мировий суд в Правобережній Україні не було ліквідовано.

Замість мирових суддів в Лівобережній Україні було створено нову, складну систему судових органів, низовими ланками якої були земський начальник, міський суддя, повітовий член окружно­го суду. Дільничим земським начальникам передавалися, за невели­ким винятком, усі справи, розгляд яких судові статути 1864 р. покладали на мирових суддів у сільській місцевості та повітових містах, що входили до складу земських дільниць.

Іншим органом, до якого перейшли функції скасованого ми­рового суду, був міський суддя. Посади міських суддів запроваджу­валися в губернських та повітових містах, за винятком столиць і ще кількох міст, де була збережена система мирових суддів та їх з'їздів. Міські судді призначалися міністром юстиції з осіб, що відповідали ряду вимог. Зокрема, кандидати повинні були мати вищу юридич­ну, освіту або "довести на службі свої знання по судовій частині".

Нарешті, третім органом, створеним замість мирових судів, були повітові члени окружного суду. Кожен з них (по одному на повіт) призначався міністром юстиції. Їм були підсудні всі цивільні та кримінальні справи, віднесені судовими статутами 1864 р. до компетенції мирових суддів і не включені до юрисдикції земських начальників і міських суддів, а також всі справи охоронного про­вадження, підвідомчі, згідно із статутом цивільного судочинства, мировим суддям. Повітові члени окружного суду могли залучатися для поповнення присутності цього суду за браком його членів.

Закони 1889 p. заснували складну систему апеляційних та касаційних інстанцій для місцевих судів. Судові статути передбача­ли для мирових суддів одну апеляційну інстанцію — з'їзд мирових суддів і одну касаційну — Сенат. Другою апеляційною інстанцією для справ, розглянутих земськими начальниками та міськими суд­дями, був повітовий з'їзд в особі його судового присутствія. До складу цього органу, очолюваного повітовим предводителем дворя­нства, входили повітовий член окружного суду, почесні мирові судді, міські судді і земські начальники даного повіту. При цьому впадає в очі своєрідна подвійна підлеглість міських суддів: апеля­ційною інстанцією для них, як вже зазначалося, був повітовий з'їзд, поряд з цим про всі неправильні або протизаконні дії міських суддів потрібно було повідомляти окружний суд, який мав складати спе­ціальні накази на їх адресу. Міські судді були зобов'язані складати звіти про свою діяльність і надсилати їх в окружний суд через повітового члена окружного суду.

Касаційною інстанцією для земських начальників і міських суддів було встановлено губернське присутствіє під головуванням губернатора, в якій засідали губернський предводитель дворянства, віце-губернатор, прокурор окружного суду або його товариш і два неодмінні члени. Крім того, для участі в розгляді судових справ, що надходили із повітових з'їздів, запрошувався голова або член окру­жного суду.

Що стосується повітових членів окружних судів, то апеляцій­ною інстанцією для них був окружний суд, а касаційною — відпо­відний департамент Сенату.

Адміністративно-судова реформа 1889 p. встановила нові принципи організації і діяльності волосних селянських судів, які були засновані за селянською реформою 1861 p. і розглядали спори між селянами з ціною позову до 100 крб., а також справи селян про маловажливі проступки. Якщо за положенням від 19 лютого 1861 p. волосний суд, який обирався волосним сходом у складі 4—12 чергових суддів, був самостійним щодо представників адміністрації, то закон від 12 липня 1889 p. повністю підпорядкував його земсь­кому начальнику. Волосний суд тепер складався з чотирьох суддів, один із яких постановою повітового з'їзду за поданням земського начальника призначався головою. Земські начальники одержали право затверджувати волосних суддів із числа кандидатів, обраних сільськими громадами. Рішення волосного суду могло бути оскар­жено земському начальнику.

Такі основні риси нововведень 1889 p. Отже, уряд повністю покінчив з виборним порядком утворення суду, який широко до­пускався судовими статутами 1864 p. Усі органи, засновані за законами 1889 p., тепер призначалися. Введення нової системи місцевих судів означало повернення до множинності судових орга­нів, яка існувала у дореформеній Росії. Суть цього кроку як серйоз­ного відходу від реформи 1864 p. була зрозумілою багатьом сучас­никам, один з яких, ліберальне настроєний юрист, писав: "Земсь­кий начальник, міський суддя, мировий суддя, повітовий член окружного суду, повітовий з'їзд, мировий з'їзд, окружний суд, судова палата, губернське присутствіє, правлячий сенат!!! Навряд чи така безліч правлячих інстанцій, не пов'язаних поміж собою зага­льною ідеєю і не злитих в одне гармонійне ціле, може задовольняти вимогам твердої та близької до народу урядової влади".

Цілком очевидною є також відмова від такого найважливішого принципу судової реформи 1864 p., як незалежність суду. Земські начальники були органом, що поєднував у одній особі щодо селян судові і адміністративні функції. Законодавство 1889 p. закріплюва­ло посилений вплив адміністрації на результати розгляду судових справ повітовим з'їздом і губернським присутствієм (це прямо випливало з персонального складу цих органів). Негативні наслідки такого становища усвідомлювали судові діячі. Так, прокурор Київ­ської судової палати, аналізуючи практику розгляду судових справ в інстанційному порядку в повітових з'їздах і губернських присутс-твіях, просив міністра юстиції відгородити чинів судового відомства від "прийомів" місцевих адміністративних властей. Він навів випа­док, що стався 11 березня 1892 p., коли відомий своїм самодурством чернігівський губернатор Анастасьєв вчинив ревізію Остерського повітового з'їзду. Наслідком конфлікту, що стався при цьому, стала смерть повітового члена окружного суду Лопуцького.

В Україні на початку XX ст. діяло 25 окружних судів, їм були підсудні всі справи, які перевищували юрисдикцію мирових суддів. Звичайно округ суду охоплював територію 2—4 повітів. Криміналь­ні справи, згідно із судовими статутами 1864 p., підлягали розгляду окружним судом у складі трьох коронних судів, які призначалися царем за поданням міністра юстиції, або суду з участю присяжних засідателів. Якщо за вчинення злочинів та проступків законом передбачалося накладення покарань, пов'язаних із позбавленням усіх станових прав або усіх спеціальних, особистих та за станом присвоєних прав і привілеїв, такі справи розглядалися окружним судом не інакше, як за участю присяжних засідатеців. Попереднє слідство в кримінальних справах, підсудних окружним судам, здійснювали судові слідчі при сприянні поліції, а в ряді випадків — жандармерії.