Державний устрій в другій половині XIX ст.

Першорядну роль у місцевому державному апараті відігравали органи поліції — загальної та політичної. Система органів загальної поліції, яка функціонувала у другій половині XIX ст. і була підпо­рядкована місцевій адміністрації, склалася в основному після полі­цейської реформи 60-х pp.

До реформи в губерніях роздільно існували повітова поліція і міська поліція. Ці органи були створені на основі Положення про земську поліцію від 3 червня 1837 р. та Наказу чинам та служителям земської поліції, які фактично зберігали засади, що були притаман­ні катеринівському законодавству. На поліцію у дореформений період покладалося стільки обов'язків (крім суто поліцейських, тут були господарські, слідчі і судові функції), що виконати їх було неможливо. Діяльності поліцейських установ в умовах зростання антифеодального руху перешкоджала відсутність формального роз­межування територіальних меж відання міської та повітової поліції. Порядок комплектування особового складу поліції також не відпо­відав вимогам часу і тим завданням, які були покладені на неї урядом — перш за все активно придушувати невдоволення народ­них мас і забезпечувати "порядок і спокій". Земський справник, який обирався дворянами, нерідко за своїми політичними погляда­ми та фізичними даними не відповідав своїй посаді, та й не мав, до того ж, спеціальної професійної підготовки. Інші посади в поліції заміщувалися, як правило, офіцерами, які одержали під час служби поранення і вийшли у відставку.

Поліцейська реформа 60-х pp. XIX ст. була зумовлена тими ж соціально-економічними та політичними причинами, що й інші буржуазні реформи того періоду. Разом із тим ця реформа мала ще й особливі причини. Зокрема, скасування кріпосного права приз­вело до ліквідації вотчинної поліції, яка була істотним придатком державної поліції. Отже, уряд намагався цим підсилити низові її ланки.

25 грудня 1862 p. Олександр II видав указ і Тимчасові правила про устрій поліції в містах та повітах губерній, що підлягають загальному установленню. Але трапилося так, що норми Тимчасо­вих правил фактично діяли понад півстоліття, а реформування нижчих ланок поліції так і не сталося.

З 1862 р. у кожному повіті існував єдиний поліцейський орган — повітове поліцейське управління. Воно було органом, який очо­лював повітовий справник. При ньому знаходилися його помічник і члени-засідателі повітового поліцейського управління, які усі разом складали загальне присутствіє управління. Слід підкреслити, що повітовий справник після реформи не обирався дворянами, як раніше, а призначався губернатором або генерал-губернатором. Серед чинів повітової поліції справник займав особливе становище, що неодноразово підкреслювалося у законі. За ним залишалося право ухвального голосу з усіх питань, які розглядалися поліцією.

Повіт поділявся на більш дрібні адміністративно-поліцейські одиниці: стани, дільниці (сотні) та селища. В станах поліцію очо­лювали станові пристави, які належали до розряду "виконавчих урядовців поліції". Вони призначалися на посаду губернатором за поданням повітового справника. Кількість станів в повітах була різною (від 2 до 4) і залежала від таких чинників, як розмір території, чисельність населення, стан "порядку і спокою".

У 1878 p. становим приставам надали помічників у особі поліцейських урядників. У Волинській та Подільській губерніях їх було по 200. Надалі кількість урядників було збільшено.

І "виконавчі урядовці" (станові пристави), і "нижчі чини поліції" (урядники) одержували утримання від держави. У 60— 70-х pp. XIX ст. урядом було вжито заходів до забезпечення поліції надійними кадрами, змінено порядок її комплектування (введений принцип вільного найму за контрактом), збільшено платню, підви­щено розмір пенсій, встановлені нагороди за вислугу років.

Тимчасові правила 1862 p. зберегли самостійну, окрему від повітової, міську поліцію в усіх губернських та в "деяких визнач­них" містах, посадах і містечках. В Україні на початку XX ст. міську поліцію мали, крім дев'яти губернських центрів, й міста, "підвідо­мчі градоначальствам" (Одеса, Керчь, Севастополь, Миколаїв), а також повітові та безповітові міста; Балта Подільської губернії, Бердичів Київської губернії, Кременчук Полтавської губернії, Ма­ріуполь Катеринославської губернії, Ніжин Чернігівської губернії, Бердянськ, Феодосія, Бахчисарай і Карасубазар Таврійської гу­бернії.

В усіх зазначнних населених пунктах існували міські поліцей­ські управління на чолі з поліцмейстерами. Поліцмейстер та його помічник призначалися губернатором (градоначальником). Управ­лінню були підпорядковані "виконавчі урядовці поліції" (дільничі та міські пристави та їх помічники, а також поліцейські наглядачі) та "нижчі чини" (городові та інші "поліцейські служителі").

Міста поділялися на частини, дільниці та околотки. Частини очолювалися міськими приставами, дільниці — дільничими. Струк­тура поліцейського апарату залежала від розміру міста, чисельності населення. Наприклад, Київ на початку XX ст. поділявся на сім поліцейських дільниць: Либідіську, Бульварну, Подільську, Лук'я-нівську, Печорську, Дворцову, Плоську. При поліцейських управ­ліннях в містах перебували пожежні команди на чолі а брандмейс­терами.

Одним із завдань поліцейської реформи 60—70-х pp. XIX ст. було звуження компетенції поліції, звільнення її від цілого ряду функцій. Певною мірою це було досягнуто. Так, провадження попереднього слідства в кримінальних справах передавалося після судової реформи 1864 p. судовим слідчим, господарські функції і питання благоустрою — органам земського та міського самовряду­вання тощо. Однак поліцейська реформа мала незавершений харак­тер, вона не внесла в компетенцію поліції ясність та виразність, не усунула плутанину і протиріччя, притаманні її дореформеній діяль­ності. Зберегли свою чинність багато норм Положення про земську поліцію і Наказу її чинам та служителям 1837 p., які визначали коло відання поліції.

Практична діяльність поліції була позначена формалізмом, безплідним листуванням, сваволею і беззаконням.

Наприкінці XIX ст. дії поліції спрямовувалися головним чи­ном на боротьбу з виступами робітничого класу — найнебезпечні-шої для самодержавства сили. При цьому уряд став на шлях ство­рення спеціальної фабрично-заводської поліції. Ще у 1880 p. під­приємцям було дозволено набирати і утримувати за власний раху­нок поліцейських на фабриках та заводах.

Новостворені поліцейські структури розподілялися таким чи­ном: в першу чергу склад поліції збільшувався в тих фабричних районах, у які під час виступів робітників викликалися війська; у другу — в робітничих районах, де відбувалися страйки і "безладдя". При такому підході у промислове розвинутих губерніях України на рубежі XIX—XX ст. значно посилився поліцейський апарат. Прик­лад тому — Катеринославська губернія. Тут на початку 1900 р. штат фабрично-заводської поліції в промислових районах складав 763 поліцейських на 111 200 чоловік фабричного населення, тобто один поліцейський припадав на 160 чол. (за загальними ж "нормами" співвідношення повинно було складати 1:400).