Державний устрій в другій половині XIX ст.

Згідно з Положенням 1870 р. на виборчих засадах створювали­ся органи міського громадського управління — міські думи як розпорядчі органи і міські управи — як виконавчі. Міські думи обирали міські управи в складі голови (міського голови) та кількох членів. Новий виборчий закон, ліквідувавши становий принцип, став кроком уперед в порівнянні з дореформеним періодом, але залишався недемократичним, оскільки вибори були цензовими, побудовані на принципі майнового представництва. Гласних в думу обирали тільки з платників міських податків (власники торговель­но-промислових підприємств, домовласники тощо). В результаті, виборчі права одержала тільки приблизно десята частина городян у віці за 18 років.

Залежно від майнового становища всі виборці поділялися на три курії. Кожна з них обирала однакову кількість гласних міської думи. Встановлений порядок забезпечував явну перевагу в думах і управах заможних верств населення міста, оскільки перші дві курії мали 2/3 гласних, складаючи при цьому лише близько 14% загаль­ної кількості виборців.

Серед виборців і в міських думах точилася досить гостра боротьба різних угруповань, справа доходила по підкупів і застосу­вання насильства. Багато виборців і гласних перебували у матеріа­льній залежності від заможних торгово-промисловців, тому само­врядування нерідко перетворювалось на фікцію. Крім того, в Укра­їні, в силу специфіки складу городян, суперечності в середовищі виборців і гласних виникали не тільки на класовому, а й на національному та релігійному грунті. Царизмом рішуче придушува­лися найменші прояви до прагнення реалізувати українську націо­нальну ідею в розбудові державних органів.

Існуючі порядки призводили до масового абсентеїзму вибор­ців, особливо третього розряду. З плином часу зацікавленість горо­дян до виборів поступово знижувалась: якщо на 1875 р. в Україні у виборах брали участь 24,7% усіх виборців, то на 1889 p. — лише 15,3%.

У середньому по Російській імперії в думах, а ще більше в управах і між міських голів переважали представники торгового стану. В Україні купецтво переважало тільки на першому етапі міської реформи (в думах купці складали 38,7%, в управах — 44,9%, між міських голів — 55,8%). Однак після 1875 p. незмінним був той факт, що в думах найбільша і всезростаюча кількість місць належа­ла міщанам (1875 p. - 38,5%, 1889 p. - 49,1%), а в управах і між міських голів — дворянам (1890 p. — відповідно 44,3% і 55,6%). В органах самоврядування України значно менше, ніж у середньому по Росії, була й питома вага торгово-промисловців.

Реформуючи громадське управління міст, уряд наділив місцеві органи самоврядними правами лише в тих межах, в яких вважав це вигідним і можливим для себе. Громадському управлінню були надані функції "господарського самоврядування", яке не мало пра­ва займатися політикою. Міське самоврядування перебувало ще у більшій залежності від урядової адміністрації (міністерства внут­рішніх справ, губернатора і губернського з міських спраз присутст-вія), ніж земства. Хоча Міське положення проголосило і у порів­нянні з дореформеними порядками розширило самостійність діяль­ності міського громадського управління (рамки урядового контро­лю були обмежені наглядом тільки за законністю дій само­врядування без втручання в його господарську діяльність), однак, на практиці поступово відбувався процес обмеження цієї самостій­ності. Закон від 29 квітня 1875 p. встановив для Правобережної України жорсткіші, ніж в інших губерніях, правила урядового наг­ляду за міським самоврядуванням (зокрема, для міністра внутріш­ніх справ і губернатора визначалося широке коло підстав для незатвердження на посадах міських голів та їх заступників).

В цілому реформа 1870 p. дозволила уряду перекласти на громадське управління значну частину обтяжливих для центральної влади витрат. На самоврядування було покладено багато справ загальноімперського змісту, які не мали прямого відношення до місцевих потреб (витрати на утримання поліції, в'язниць, обслуго­вування військових потреб тощо). В Україні на це витрачалася майже третина усіх міських коштів. Міські ж потреби задовольня­лися за "залишковим" принципом.

Незважаючи на різні несприятливі умови, міське самовряду­вання відіграло важливу роль у розвитку міст. Найбільш позитив­ними були результати реформи у великих містах.

Уряд і консервативне дворянство були стурбовані посиленням ролі буржуазії в органах міського управління. Прийняттям в 1892 p. нового Міського положення приказчики і дрібні торговці були позбавлені права обиратися до міських дум. В органах міського самоврядування збільшився дворянський елемент і дещо послабі­шали позиції буржуазії.

В 1864—1874 pp. в Росії здійснювалася військова реформа. Поразка у Кримській кампанії 1853—1856 pp. виявила небоєздат- , ність російської армії, побудованої на суто феодальних засадах, :

неспроможність її відстоювати державні інтереси. На першому етапі < реформи (з 1864 p.) був скорочений до 15 років строк служби рекрутів, дещо поліпшилися підготовка офіцерського складу і технічне забезпечення армії. 1 січня 1874 p. був затверджений Статут < про військову повинність. Замість станової рекрутської повинності ^і він вводив всестанову загальну військову повинність для всього у\ чоловічого населення імперії. Особи, які досягли двадцяти одного-і

року, призивалися на службу за жеребом. Тих, хто опинився поза постійних військ (тобто не витягнув жереб), зараховували до опол­чення. Загальний строк служби в сухопутних військах встановлюва­вся в п'ятнадцять років (дійсна служба складала шість років, а служба в запасі — дев'ять років). Строки служби на флоті були відповідно сім і три роки. Дійсна служба для осіб із вищою освітою складала шість місяців, із середньою — півтора роки. У такий спосіб створювався резерв особового складу, що дозволяло в разі необхід­ності значно збільшити чисельність збройних сил.

Реформа повністю ігнорувала національний фактор при фор­муванні армії.

Складовою частиною реформи була реорганізація місцевого військового управління. В 1864 p. було створено 15 військових округів, в тому числі в Україні — Київський, Одеський, Харківсь­кий (у 80-ті роки останній було ліквідовано).На чолі кожного округу стояв головний начальник, він же був і командуючим війсь­ками. Поряд із завданням децентралізації військового управління і створення умов для швидкого розгортання армії в період війни на командуючих військами покладалися обов'язки сприяння цивіль­ним властям для "підтримання порядку в краї".

Законом 1892 р. про воєнний стан передбачалося істотне розширення прав військового начальства щодо населення відповід­ної території.