Державний устрій в другій половині XIX ст.

Загальновизнано, що реформи 60—70-х років означали пер­ший крок на шляху перетворення феодальної монархії в Росії у буржуазну монархію.

Перетвореннями 60—70-х pp. в державний устрій Російської імперії було запроваджено окремі елементи буржуазної державнос­ті: створено виборні представницькі установи місцевого адміністра­тивно-господарського управління (земські та міські органи самов­рядування), виборні органи суду (мирові судді), закладено основи буржуазного судоустрою і судочинства, більш гнучкі форми фінан­сового контролю і цензури, закріплено принцип всестановості в комплектуванні армії і діяльності органів народної освіти тощо. Ці реформи є буржуазними і тому, що вони враховували інтереси буржуазії і приватної власності, створювали сприятливі умови для розвитку торгівлі, промисловості та кредиту. Нові риси спостеріга­ються і в діяльності, успадкованих від кріпосницької епохи установ:

в міністерствах було проведено децентралізацію, яка супроводжува­лася деяким розширенням повноважень місцевих органів; урядовий апарат все більше рахувався з думками дворянської та буржуазної громадськості, що висловлювалися через періодичну пресу. Певні зміни відбулися і в складі бюрократії, її кількість зросла. Серед вищої бюрократії понизився відсоток земельних власників (трохи більше 50%). Хоча у її складі, як і раніше, переважали дворяни-уря­довці, поряд з цим з'явилися і нові прошарки. Один з них складав, так званий, "третій елемент" — вільнонайманий персонал органів самоврядування (лікарі, вчителі, статистики тощо). Починаючи з 60-х pp. у державному апараті почали працювати жінки.

Однак значення цих процесів не слід перебільшувати. Незва­жаючи на проведення буржуазних реформ і здійснення деяких змін в організації, складі та діяльності урядових установ, Росія залиша­лася абсолютною монархією із самодержавним монархом на чолі. В країні зберігалися основні дореформені державні вищі, центральні і навіть місцеві установи з дворянською урядовою більшістю.

Буржуазне реформаторство 60—70-х pp. було непослідовним. Це, зокрема, виявилося в тому, що деякі важливі зміни в соціаль­ному та політичному ладі хоча і підготовлялися, але так і не набрали чинності. Хитання уряду між прогресивними перетвореннями і реакційними заходами розширювали і зміцнювали опозицію старо­му ладу. Відбивши революційну хвилю на рубежі 70—80-х pp., уряд, очолюваний Олександром III, переходить до відвертої реакції. Царський маніфест від 29 квітня 1881 p. проголошував непохитність самодержавства і встановлення режиму політичної реакції. У 80-х і на початку 90-х років здійснюється ряд контрреформ, які значною мірою відмінили найпослідовніші буржуазні реформи і повернули деякі дореформені порядки. Цей курс намагався продовжувати у перші роки свого правління і останній імператор Росії Микола II.

В Україні існував в основному попередній адміністративно-те­риторіальний поділ. Для шести її губерній характерною була така структура управлінського апарату: адміністрація губернська-повіто­ва-дільнича (з 1889 p.) і волосна-сільська. Три губернії — Київська, Подільська та Волинська — мали ще своєрідну загальну надбудову у вигляді генерал-губернаторської влади.

Генерал-губернатори. Київський, подільський та волинський генерал-губернатор (він також іменувався головним начальником Південно-Західного краю) був вищим представником верховної влади у "ввірених йому губерніях". Закон припускав поєднання посад генерал-губернатора і командувача військами Київського вій­ськового округу.

Власний апарат генерал-губернатора був невеликим — він складався лише з канцелярії та декількох урядовців для особливих доручень. У необхідних випадках він діяв через підпорядкованих йому губернаторів.

Повноваження "головного начальника краю" були закріплені Загальною інструкцією генерал-губернаторам (її було включено у Звід губернських установ), а також в інших нормативних актах — статутах, положеннях, окремих "височайших" веліннях. Наскільки широким було коло питань, наданих головному начальнику Півден-но-Західного краю, можна судити по такому факту: коли в 1888 p. Департамент загальних справ Міністерства внутрішніх справ нама­гався одержати зведені дані про "предмети відомства" генерал-гу­бернатора, його канцелярія підготувала довідку, в якій лише непов­ний перелік цих "предметів" (понад визначених Загальною інструк­цією) складався з 83 пунктів. Загальна інструкція наголошувала, й;

генерал-губернатори "суть главные блюстители неприкосновенно^ ти верховных прав самодержавия, пользы государства и точної і исполнения законов и распоряжений высшего правительства по всем частям управления во вверенном им крае". При цьому до обов'язків генерал-губернаторів відносилися питання загального добробуту і внутрішньої безпеки. Закон надавав генерал-губернато­ру право ревізувати усі дії осіб, йому підвідомчих, доповнювати, змінювати або скасовувати постанови підпорядкованих йому губер­наторів, а у необхідних випадках (при "недбалості" дій місцевого начальства) — безпосередньо вживати заходів "як до поновлення спокою, так і до відвернення будь-якої причини відновлення . безпорядків".

Досить широкі права надавалися генерал-губернатору при ого­лошенні на усій підвідомчої йому території або в окремій місцевості виняткового стану (тобто стану посиленої чи надзвичайної охоро­ни) згідно з сумнозвісним Положенням про заходи по охороні державного порядку і громадського спокою від 14 серпня 1881 p. Підкреслимо, що право оголошення місцевості в стані посиленої охорони належало генерал-губернатору (стан надзвичайної охорони вводився рішенням Комітету міністрів, яке затверджувалося царем). Цими повноваженнями генерал-губернатор широко користувався при здійсненні колоніальної політики царату в Україні.

Підстави для оголошення тієї чи іншої місцевості на винятко­вому стані були сформульовані настільки невизначено, що відкри­вали широкий простір для свавільного тлумачення. У період чин­ності стану посиленої охорони генерал-губернатор міг видавати обов'язкові постанови (з метою захисту "громадського порядку і державної безпеки"), за порушення яких винні підлягали арешту на строк до трьох місяців або штрафу до 500 крб. Крім того, йому належало право забороняти "усякі народні, громадські, навіть при­ватні збори", закривати торговельні заклади і промислові підприє­мства, а також "забороняти окремим особам перебування у місце­востях, оголошених в стані посиленої охорони".

При введенні стану надзвичайної охорони усі правила, прита­манні стану посиленої охорони, зберігали свою силу. Генерал-гу­бернатор наділявся, понад того, цілим рядом повноважень. Так, йому було надане право: засновувати для сприяння існуючим орга­нам поліції особливі військово-поліцейські команди; накладати секвестр на нерухоме і арешт на рухоме майно та прибутки з нього у випадках, коли розпорядженням таким майном "досягаються злочинні цілі, або коли упущення по управлінню таким тягнуть за собою небезпечні для громадського порядку наслідки"; за порушен­ня обов'язкових постанов і скоєння певних вчинків піддавати винних в адміністративному порядку ув'язненню у тюрмі або фор­теці на три місяці чи арешту на той же строк, або грошовому штрафу до 3 тис. крб.; усувати від посад урядовців усіх відомств, включаючи судове, а також осіб, що служать по обранню в стано­вих, міських та земських установах; припиняти періодичні друкова­ні видання на термін надзвичайного стану; закривати навчальні заклади на строк до одного місяця. Крім того, генерал-губернатор мав право припиняти і закривати чергові збори станових, земських та міських органів.