Державний устрій в другій половині XIX ст.

При виключному стані генерал-губернатори наділялися дуже широкими повноваженнями в судовій сфері. Так, при введенні стану посиленої охорони вони діставали право передавати судам окремі справи "про злочини, загальними кримінальними законами передбачені, коли вони визнають це необхідним для захисту грома­дського порядку і спокою, для судження по законах воєнного часу". При цьому "головний начальник краю" міг вимагати розгляду всіх цих справ при зачинених дверях. До того ж, всупереч принципу незалежності суду, генерал-губернатору належало право вимагати від органів прокуратури "подавати для перегляду . кожне слідче провадження або дізнання, не передане ще в судову установу". Генерал-губернатор також затверджував вироки. З введенням стану надзвичайної охорони перед генерал-губернатором відкривався не­осяжний простір для сваволі: він міг вилучати із загальної підсуд­ності "справи про відомого роду злочини та вчинки" і передавати їх у військові суди. В даному разі йшлося вже не про окремі справи, а про цілі категорії справ. До того ж генерал-губернатор наділявся правом замінювати судовий розгляд багатьох справ адміністратив­ним вирішенням: це стосувалося тих злочинів та вчинків, які тягли за собою покарання у вигляді ув'язнення в тюрмі або фортеці до трьох місяців чи грошового штрафу до 3 тис. крб.

Такі ж повноваження генерал-губернатор мав і при введенні воєнного стану на підставі закону 1892 p.

Чітку охоронну спрямованість мали й інші повноваження головного начальника Південно-Західного краю, закріплені в ряді нормативних актів. Так, на генерал-губернатора згідно з "височай-шим повелением" 1888 p. був покладений обов'язок "вживати заходів до заміщення посад в Південно-Західному краї особами російського походження"; від нього залежала видача дозволів на приїзд до міста та тимчасове проживання у ньому "євреям які не мають права постійного проживання в Києві". Політичним змістом оула позначена роль генерал-губернатора в керівництві церковними справами. Зокрема, під пильним генерал-губернаторським нагля­дом перебувала діяльність римсько-католицької церкви- лише з його дозволу могли засновуватися нові філійні костьоли, алтарі та каплиці; його згода була потрібною при призначенні ксьондзів на прихідські посади; він міг відлучати їх від посад, переміщувати і накладати на них грошові стягнення "за невиконання вимог і розпоряджень громадянської влади".

Генерал-губернатору відводилося важливе місце у забезпечен­ні домінуючих позицій російського дворянства у Південно-Західно­му краї: він призначав і звільняв предводителів дворянства вживав заходів до зміцнення дворянського землеволодіння. Так, при вияв­ленні угод, що складалися всупереч вимогам законів від 10 червня ІоМ р. та 10 грудня 1865 p. (цими законами заборонялося придбан­ня маєтків у дев'яти західних губерніях полякам та євреям) генерал-губернатор подавав у суди позови про скасування нотаріальних актів по цих угодах. У даних випадках він ставив перед окружним судом питання про притягнення до відповідальності нотаріусів які засвідчували незаконні угоди. '

Виразним проявом русифікаторської, колоніальної політики яка здійснювалася царатом у Південно-Західному краї, було поло'-ження конфіденційного" циркуляра міністра внутрішніх справ від lb жовтня 1881 p., згідно з яким лише з дозволу генерал-губернато­ра могли влаштовуватися "публичное исполнение разных сцениче­ских представлений, декламации и пения на малороссийском наре­чии и вообще не на русском языке".

Одним із виявів "кризи верхів" у період другої революційної ситуації стало заснування посад тимчасових генерал-губернаторів. 5 квітня 1879 p., через три дні після замаху О.Соловйова на Олек­сандра II, був опублікований царський указ про призначення тим­часових генерал-губернаторів в Петербурзі, Харкові і Одесі; відпо­відними правами наділялися московський, київський, варшавський генерал-губернатори, їх влада поширювалася й на сусідні губернії. Генерал-губернаторам підпорядковувалися усі цивільні установи, навчальні заклади, судові органи. Вони отримали право арешту, адміністративного вислання будь-якої особи, припинення або забо­рони періодичних друкованих видань. Тимчасовим генерал-губер­натором в Харкові був призначений граф М.Т.Лоріс-Меліков, в Одесі — Е.І.Тотлебен. У кінцевому підсумку це призвело до масових репресій, повальних обшуків, арештів, висилань. Військово-окруж­ні суди (їм генерал-губернатори передавали на власний розсуд справи цивільних осіб) почали виносити смертні вироки. Діяльність тимчасових генерал-губернаторів характеризувалася надзвичайним самоуправством і сваволею. Особливо нещадно діяли Тотлебен та його помічник С.Ф.Панютін.

З буржуазними реформами 60—70-х pp. пов'язувалося багато надій, що вони перетворять в дусі часу всю систему місцевого управління. Звільнення селян від кріпосної залежності і проголо­шене зрівняння усіх станів в правах, відокремлення суду від адмі­ністрації, введення земського та міського самоврядування тощо істотно змінили становище губернаторів. Однак незабаром уряд почав вдаватися до заходів, що прямо суперечили принципам ре­форм 60— 70-х pp. Так, наприкінці XIX ст. губернатори отримали повноваження, яких вони не мали навіть у дореформений період. Неухильно нарощувалися карально-поліцейські функції губернато­рів. У 1866 р. вони одержали право вимагати виконання своїх "законних вимог" від усіх службовців, незважаючи на службову підлеглість, старшинство за посадою або чином. Тоді ж губернато­рам була надана можливість ревізувати усі цивільні установи губер­нії, незалежно від відомства (це перетворило їх у повновладних вершителів долі чиновництва), а також закривати приватні товари­ства, клуби тощо в разі виявлення в їх діяльності чогось "против­ного державному порядку, громадській безпеці та моральності". З 1876 р. вони почали видавати "для правильного виконання узако­нень про благочиния і безпеку", так звані, "обов'язкові постанови" (про заборону зборів, закриття органів преси та ін.). Особливо посилюється адміністративна влада губернаторів після видання По­ложення про заходи по охороні державного порядку і громадського спокою від 14 серпня 1881 p. Згідно з цим законом при введенні режиму посиленої охорони губернатор мав право закривати збори, торговельні та промислові заклади, забороняти органи преси, аре­штовувати (на строк до трьох місяців) і штрафувати (на суму до 500 крб.) винних в порушенні "обов'язкових постанов", а також виси­лати "підозрілих" і "шкідливих" осіб за межі губернії. За поданням губернатора Особлива нарада при МВС вирішувала питання про адміністративне заслання на строк до п'яти років осіб, "шкідливих для державного та громадського спокою".

Домінуючою була роль губернаторів в організації поліцейсько­го нагляду (гласного та негласного) за особами "сумнівної полі­тичної благонадійності". Під час здійснення судової контрреформи губернатор набув можливості впливати на суди (так, він переглядав списки осіб, які були намічені для обрання їх у мирові судді, і списки присяжних засідателів), у 1889 p. він стає головою адмі­ністративно-судової установи — губернської присутності. Він же подавав міністру внутрішніх справ для затвердження кандидатури земських дільничих начальників. Положення 1890 p. і 1892 p. поставили під жорсткий губернаторський контроль органи земсько­го та міського самоврядування.